Читати книгу - "Мій тато — кілер"

просили відвезти їх до лікарні. Перший тому, що не міг кинути свого боса, а другий, поранений у живіт, розумів, що його вже все одно не врятують.

Будучи смертельно пораненим — так, що ніякі засоби вже не зможуть його врятувати. — самурай повинен шанобливо звернутися зі словами прощання до старшого за становищем і спокійно випустити дух, підкоряючись неминучому.

Другим натисканням кнопки Бауер відкрив іржаві ззовні і багатошарові сталеві під іржею ворота, що вели до влаштованого під землею сховища.

Кодові замки, електронні ключі, визначники голосу, а за ними три підземні зали, найдальша з яких і виявилася забитою грошима.

Піраміди були настільки величезні, що навантажувач, який стояв біля однієї з них, здавався не більшим за візок із супермаркету.

— Ні хріна собі…

— Отже, якщо все скінчиться добре, — сказав Володимир Михайлович, — то кожен із вас зможе взяти собі стільки, скільки захоче.

— Точно? — запитав найманець, який воював у Латинській Америці, в Африці, в Югославії, на Кавказі і ще хтозна-де.

— Слово честі.

— А якщо ми зараз вас кокнемо, візьмемо гроші й поїдемо собі?

Але реалізувати цю ідею їм так і не вдалося.

— Китайці, — сказав охоронець, піднявшись на балкон до бійниці, що закривалася сталевими жалюзі.

* * *

Просто один постріл услід. Просто невеликий датчик, загнаний у борт однієї з наших машин. Просте зображення — зелена точка на моніторі з картою Харкова, і ось пан Юй привів п’ять сотень своїх людей, щоб забрати гроші.

— То ми точно заберемо все, що зможемо? — запитав близнюк Оверченко.

— Точно.

— Тоді влаштуємо їм…

* * *

Вертикальні сходи до балконів з бійницями, електропідйомник до доту на верху недобудованої вежі, захована за розсувними панелями «система спостереження за периметром» і внутрішній зв’язок:

— Вони біля воріт.

— Бачу.

Я влаштувався на самому верху. Моїми компаньйонами виявилися брат-близнюк і онкохворий убивця.

— Гвинт би з трубкою, — сказав останній.

— Ми їх і так дістанемо, — сказав близнюк.

У першій атаці пан Юй утратив сорок п’ять чоловік. У нас же стало на два десятки ламп менше. Але і без них усе навколо сяяло, як площа святкового міста.

У похвалі говориться: «Гідний замилування [Ясуноко] з роду О-томо шанував Будду, дотримувався Закону з чистим серцем і вірністю, і доля його була щаслива. Життя — досконалим і довгим. У справах управління він відзначався мужністю, а його шанобливість до батьків передалася нащадкам».

З

Коли вцілілі китайці відступили, близнюк, який був зі мною, кинувся на пошуки свого брата. Довідатися, чи все з тим гаразд, а також принести нам патронів.

Ми ж сиділи біля бійниць, спостерігаючи за тим, що діється навколо.

Навколо нічого не діялося. Хоча б тому, що вибити нас звідси китайці могли тільки підігнавши кілька танків чи ракетну установку. І хоча купити і те, й інше в нашій країні неважко, усе-таки потрібен час, щоб привезти цю техніку сюди.

А тому люди пана Юя вирішили скористатися підручними засобами.

* * *

Ми залишили свої автомобілі біля воріт захованого в елеваторі бункера. Китайці змогли завести три з них, спробувавши протаранити ведучі до нас ворота.

Спробувавши і загинувши у полум’ї вибуху бензобаків.

З одного боку, це було непогано. А з іншого — війна перейшла на рівень гранатометів.

— У них труби!!! — закричав безволосий після хіміотерапії кілер-убивця. — Тікаймо!!!

Я закинув кулемет на плечі і кинувся до шахти.

Підйомника не було. Підйомник був у самому низу. І поки б ми його дочекалися…

— Стрибай!!!!

І я стрибнув, відчувши спиною, як дот на вежі заповнив вогонь.

Летіти вниз і бачити зависле поруч із тобою каміння й клапті одягу. Упасти й опинитися похованим під купою каміння і того, що залишилося від компаньйона, який урятував мене своїм криком «стрибай».

— Живий? — запитав у мене усміхнений близнюк Оверченко.

— Живий.

— Тоді давай руку.

Три десятки зарядів, а ми втратили одразу чотирьох стрільців: кілера, який так і не зумів перетравити кулю, що пробила його нутрощі, відставника-спецназівця,