Читати книгу - "Іван Сила на прізвисько «Кротон»"

думці мав таке тяжке, що аж пригорбився.

Старий Сила взяв з лавиці свою клебаню, розім’яв на ній криса і поклав на голову. Подивився ще на сусіда:

— Бери, бери, Василю!

— Кажу — не треба.

— Чому ти мене шкодуєш, Василю?

— Та знаєте, Федоре, мені ото тяжко виказати, аж язик заціпило… У новинках[104] вичитав я… — сусід ближче підійшов до Федора, став перед ним. — Ганьбиться вашого роду Іван. Панське ім’я собі взяв…

— Панське ім’я, кажеш? — насторожив брови Федір.

— Так я вичитав, — ще тихіше мовив, гейби боявся, що хтось почує їхню бесіду.

— Не вірю я тому, неборе, — виповів згаряча, бо не міг собі уявити Івана без нього, Силового, прізвища.

— Кротоном його по світах називають.

— Кротоном, кажеш?..

І рушив.

Та ноги йому чомусь подерев’яніли, не подавалися, як чепіги на плузі. Він силою ламав їх, що аж коліна хрупкали. «Ба чи правду каже сусід?».

У сінях запахло смаженою ковбасою, солоною бужениною. За дубовим столом сини старого Сили слухали Іванову оповідь. Іван побачив нянька, покликав:

— Ходіть до нас!..

— Сідайте, сідайте, няньку. — просять інші діти, даючи місце на чолі стола.

Та старий Сила не зрушив з місця. Схилив немічно голову, опустив очі. На душі він мав таку злість, що нічим звідти не можна було її вигнати. Вона так далеко застряла, так давила, що й слову нікуди витіснитися. Склав на поперек руки. Клебаня тисла на голову, як тяжкий дзвін. Зняв її та повісив на дерев’яний клинок коло печі. «Пани, правда, все можуть, — думав старий, — але нащо їм піддаватися? Досить вже збиткуються над русином. Чоловік мусить мати свою голову на плечах. Мусить честити свій рід, умножати його, а не толочити! Як кожний пан буде перекручувати наше ім’я, то ми самі себе не впізнаємо!».

Діти відчули — якесь лихо сталося, коли їхній нянько такий розгніваний, що й слова не може виповісти. В такий час вони не розмовляли, щоб ще більше не дражнити старого. Десь з-під печі озвався цвіркун. Кіт, що сидів на припічку, метнув вухом, та в ту ж мить знову нагострив вухом на старого.

— Пішов, кажеш, сином, а повернувся свином! — розрубав тишу голос старого, як великий церковний дзвін.

— Та що ви кажете? — озвалася Петрова жінка.

— Цить! Юдом став! За гроші продав мене і весь наш рід! Жабраком піду по світу, а й гелера не візьму від нього. Раз одрікся мене, мого імені, то так може і від свого краю відректися, від людей своїх. Можеш іти, звідки прийшов. У хижі нема місця запроданцям!..

* * *

Паровоз натужився, тяжко зрушив з місця. У вагонне вікно вдарило димом, і Сила сягнув думкою до хатини старої Кормошки. Такий дим був і там: пекучий, гіркий…

Стара Кормошка полола грядку, зігнувшись дугою. Коли привітався, підняла голову, глипнула на нього з-поміж рядків цибулі. Підійшов ближче, торкнувся її плеча. Вона щось замурмотіла собі під ніс, трохи вигорбила спину, придержуючи поперек руками, гейби боялася, що той трісне і вона більше не зможе так зігнутися дугою. «Бог, мабуть, створив землероба так, аби той ніколи не міг задерти голову до неба, аби дивився тільки під ноги, в землю», — подумав про себе Іван.

Пошкандибала-покотилася до своєї хижки, підпершись на кілля, сліпала одним віконцем, і була схожа на жебрака-каліку, що присів перепочити край дороги. Іван зігнувся, проліз у двері. В очі дихнуло прокіптявілою соломою, гірким чадом, сажею. Став коло дверей, бо далі й кроку не можна було ступити. Все жительце старої Кормошки зайняте старими кроснами. Крізь оте віконце, що легко затулив би долонею, світло проціджується на ту частину кросен, де саме тчеться полотно. За кроснами сидить ткаля — старша сестра Кормошки. Чоловік її склав голову на війні, а вона тепер половинить свої вдівські літа разом із сестрою. Діляться навпіл картоплями, змоченими в капустяному розсолі, бо іншої страви нема з чого зварити.

Гей, не один сувій конопляного полотна наткала сестра Кормошки за своє життя! А скільки мають попадя та лозянські газдині красних покрівців-ліжників та волохатих килимів! І за тиждень не виміряєш.

Під високою саморобною постіллю, недалеко від покуття, сидить чорна квочка. Вона підгребла під себе курчат, а сама раз по раз дзьобає в землю, бо, мабуть, привиджаються їй золоті крихітки хліба чи зеренця кукурудзи. Але, може, небога дзьобати по всій хижці, та не натрапить собі на поживу.

— Но, та й сісти нема де, паночку, — підняла свій горб стара Кормошка і в перший раз побачила Івана лише до пояса, бо вище її голова не подавалася.

— То не біда, аби здоров’я, бабко, — відповів та сягнув у спідню кишеню. Вийняв гроші, що залишилися на дорогу, та віддав Кормошці. — Мийхайло передав, ваш синок. З Америки. — І чомусь почервонів, бо й сам не міг отямитись, як неправду сказав бабці.

Стара повернулася в той куток, де висіла якась чорна дощечка, перехрестилася до неї, припала на коліна:

— Заступниця, Пресвята Діво Марія, будь коло нього на всьому путі! Богородице-Діво, радуйся, — почала свою щоденну молитву, спершись чолом об долівку. Необавки піднялася, перехрестила Іванові ноги.

— Господь тебе приніс, чоловічку добрий. Аби сам мав щастячко та й твої дітки! Живий, небожатко… А я вже Службу Божу давала за ним. Дай мені твою руку, коли ти здоровкався з ним. Я