Читати книгу - "Коли приходить темрява"

Малашкові й повідомив, що зустрів його. Тепер затримання Валери залишалося справою часу. Я трішки заспокоївся й вийшов зі свого сховку. Відразу ж попрямував додому.

Я залишив Лізу, нічого їй не сказавши. Вона вже, очевидно, вийшла з ванної й помітила, що мене нема. Так і є. Уже коли заходив до під’їзду, задзвонив мій мобільний. Я відхилив дзвінок, оскільки був уже майже вдома. Щойно хотів покласти мобільний до кишені, як він задзвонив знову. Я хотів відхилити вдруге, але помітив, що номер незнайомий.

— Слухаю, — вирішив відповісти.

— Привіт! — почувся в слухавці знайомий дещо грубий голос.

— Валера?! — Я аж зупинився від здивування.

— Упізнав? Я й не думав, що впізнаєш. Усі кажуть, що в мене змінився голос. — Чути було, що він всміхається.

— Ти приїхав? Звідки ти телефонуєш?

— Так, я нещодавно приїхав, — збрехав Валерка. — Прихистиш брата? — знову всміхнувся. Голос його був спокійним, урівноваженим. Щоправда, здавалося, трішки стомленим.

— Звісно, що так. — Я вдавав радість. — Ти на вокзалі? Тебе зустріти?

— Ні, я вже не на вокзалі. Так, заскочив до давньої знайомої ненадовго. Десь за півгодини зможу бути в тебе. Влаштує?

— Власне, я зараз не вдома. Я живу зі своєю дівчиною. — Я назвав адресу. — Знайдеш?

— Знайду, — коротко відповів він.

— Отже, ми чекатимемо на тебе. Бувай.

— Бувай. Скоро буду! — Валера кинув слухавку. Так, цього дзвінка я аж ніяк не очікував. Швидко набрав номер Малашка й усе розповів. Слідчий мав відкликати своїх хлопців. Сам же я пішов додому чекати на зведеного брата.

Як я й очікував, кохана вже вийшла з ванної. Вона сиділа у вітальні, увімкнула телевізор. Щойно я ввійшов, Ліза вийшла в коридор.

— Ходив ненадовго подихати свіжим повітрям, — пояснив я, не чекаючи на її запитання. Вона нічого не відповіла. — Дзвонив Валера.

— Твій зведений брат? — Її волосся було мокрим, Ліза збиралася сушити його феном.

— Так. За півгодини він буде в нас. — Я повісив куртку на вішак і попрямував на кухню. Моя дівчина пішла за мною.

— Ви поговорили?

— Тільки трішки. Скоро приїде, поговоримо нормально.

— Який у нього був голос?

— Нормальний. Цілком привітний. — Я повів плечима. — Що в нас є на вечерю?

— Можна підігріти картоплю. Там ще є риба. — Я зазирнув у холодильник. — Можна підсмажити.

— Чудово. Зараз усе зроблю. — Я вийняв їжу.

— Давай я.

— Ні, все гаразд. Ти йди суши волосся. Я все зроблю. Іди відпочивай. — Я подивився їй в очі. Вона була надто стомлена та пригнічена. — Якщо хочеш, можеш лягти спати.

— Ні, що ти. Я хочу познайомитися з твоїм братом. — Вона змусила себе всміхнутися.

Я теж примусив себе всміхнутися, але сказав тільки:

— Ну, гаразд, як хочеш. Але я тут усе зроблю сам.

— Добренько. — Похиливши голову, вона вийшла з кухні. Скоро я почув шум увімкненого фена. Почав готувати вечерю.

Так, дзвінок Валери виявився несподіваним. Так само, як і його голос. Спокійний, немов нічого не трапилося. Він збрехав, коли сказав, що приїхав недавно. Цікаво, про що ми розмовлятимемо? Звісно, найголовніша наша розмова відбудеться без Лізи. У цьому я майже не сумнівався. Навіть якщо Валера нічого не почне розповідати сам, я однаково все розпитаю. Просто так я цього не залишу. Мені треба знати, навіщо потрібна була вся ця таємничість.

Ці півгодини тягнулися для мене надзвичайно довго. Але Валера, як завжди, був пунктуальним. Вечерю приготувати я ще не встиг. Ліза пішла відчиняти двері. Я теж вийшов у коридор.

— Привіт! — почув я її голос. Вона всміхалася. Перед нею стояв молодий чоловік із коробкою цукерок у руці.

— Привіт! Ви, певно, дівчина Назара?

— Так, я Ліза. Заходьте. І можна на «ти».

Брат увійшов у квартиру. Я стояв збоку й роздивлявся його. Він простягнув Лізі солодощі, вона подякувала, приймаючи подарунок. За ці роки Валерка майже не змінився.

— Як справи? — привітався я.

Ми потиснули один одному руки. Завжди так робили. Ще з дитинства. Так незвично було бачити його після майже десяти років розлуки. Ми навіть практично не зідзвонювалися.

— Дай-но я на тебе подивлюся! — Знаю, Валерка вдавав, що радий мене бачити.

Так незвично було бачити його перед собою. Так, немов тих років і не було. У голові відразу зринули спогади з дитинства. І не всі гарні. Десь глибоко в душі шкребло щось неприємне. Десь дуже глибоко… Я відігнав від себе цю думку. Помітив, що Ліза усміхається.

— Ось, познайомся, це моя дівчина Ліза.

— Так. Та ми,