Читати книгу - "Дочка Чарівниць"

— Відчиняйте ворота, збирайте вояків, гукайте нашого короля! — марно кричав Буду.

Коли знову відчинили браму, туман за нею був ще густіший, ніж раніше. А десяток вояків, скликаних Буду, сяк-так трималися на ногах і відмовлялися сідлати коней. Вдивлялись у клуби туману остовпіло — і їх сковував жах. І хоча кожен здогадувався, що це чари — ніхто, навіть Буду, не знав, що Чарівниця до молочної густої барви туману додала ще духу страху, і тепер всюди розходились ці пахощі, подвоївши природний страх тих, що дивилися на цей туман.

— Кожен, хто тільки туди ступить, задихнеться, — перемовлялися вояки.

— Зовсім наче молоко, ні на крок не видно. Тільки скажений туди полізе…

Урґх, якого поспішно викликали, спершу вилив собі на голову відро крижаної води, щоб витверезіти. Коли нарешті він добрався до брами і далі напівпритомний, спершу люто заревів і громовим голосом закликав свою гвардію. Але потім і сам злякався отого неймовірного туману.

— Це чари, — прошепотів зі страхом, притаманним його племені перед усім незвичайним. — А це заподіяла Чарівниця, яку ти нерозважно залишив в Арджані, а не схопив і не ув’язнив! — грізно гукнув він до Буду. — Це твоя провина, і ти заплатиш головою!

Буду стояв перед Урґхом переляканий і безпорадний. Увесь від нетерплячки аж дрижав — треба ж наздоганяти втікачів. Водночас він боявся чарів так само, як і гвардійці Урґха. Зрадивши свій народ, Буду втратив природну для його співвітчизників пошану і любов до Чарівниць і почав боятись їх набагато більше, ніж Загарбники. Головна і найцінніша ланка Пісні Єдиної, яку йому, Буду, вдалося розірвати, знову з’єдналася з рештою. Зловісний ланцюг міцно затискався на шиї володаря підкореної Імперії Урґха XIII та всіх його слуг.

— Пане, — промовив Буду, єхидно дивлячись на свого володаря, задля якого зрадив свій народ. — Якщо ця клята Пісня правдива, а те, що ця дівчина жива, підтверджує таку ймовірність, тоді ми обидва втратимо все, причому дуже швидко. Отож, поки можеш, користуйся моєю головою, бо вона краще працює, ніж голови всіх твоїх лицарів, разом узятих. Тільки я пильнував сьогодні вночі. А всі напилися. Одного мене було трохи замало для Істоти, яка знається на магії. Зрештою, у тебе зараз немає нікого на світі, крім мене, бо твій єдиний син також утік. Хто ж залишиться тобі вірний, коли ти мене вб’єш? Твій брат, що тільки й чигає на корону?..

Урґх не відповів нічого. Його величезне лев’яче обличчя було аж пурпурове від гніву й страху. Всі — король та його слуги — стояли, як остовпілі, вдивляючись у густу пелену туману, що клубочився за брамою, проте не переступав її ні на трошки.

— У цьому тумані загинули мої останні надії, — понуро озвався Урґх. — Тепер мені тільки й лишається чекати свого кінця.

— Надія, пане, вмирає останньою, — запобігливо втрутився Буду, що з гордовитого Прем’єр-Міністра знову перетворився на відданого непримітного слугу.

Айок і Люелле були в тумані безпорадні, як сліпі кошенята. Перейшовши розвідний міст, провалились в імлу, як у молоко, і якби не тримались весь час за руки, ніколи би не знайшли одне одного.

— Це робота моєї Опікунки, — гордо мовила Люелле. Айок ледве розчув її слова, хоч був поруч з нею. Молочна вата приглушувала і поглинала всі звуки. — Якби не туман, погоня схопила б нас за якісь чверть години.

— Але тепер ми не знаємо, куди йти. Хтозна, може, ми крутимось по колу і зовсім не віддаляємось від Замку? — боязко зауважив Айок.

— Я знаю, куди йти. Мене веде Голос Чарівниці, — похвалилась Дівчина.

Айок легенько здригнувся. Все-таки це щось одне — захоплюватись Чарівницями з Пісні Єдиної, істотами, створеними з поезії та чарів, і зовсім інше — йти на зустріч з однією з них. Дівчина відчула його страх і розсміялася:

— Ох, так, вона перетворить тебе на маленьку мишку — коли їй тільки заманеться. А замість пальців у неї такі гострющі кігті!

Однак зрозуміла, що її супутник переляканий не на жарт, і підбадьорливо стиснула його за руку.

— Ми — твої боржниці, ти нам допоміг. І тобі не треба боятися ані мене, ані її, моєї Опікунки. І кігтів у неї немає. Вона навіть по-своєму гарна…

Хоч туман і огорнув все навколо, Люелле йшла тепер швидко й легко, ведучи Айока за собою. Однак хлопець на кожному кроці спотикався і тремтів від страху й холоду.

— Ну, не будь таким розтелепою, — нетерпляче скартала його Люелле, коли хлопець знову спіткнувся і вони змушені були йти повільніше. Айок засоромився і, щоб це приховати, завів розмову:

— Не збагну, що це сталося з Буду? Досить йому було раз крикнути — і нас би затримали. А тут він падає на землю непритомний!

— Це я таке зробила, — вдоволено пояснила Дівчина. — Я поранила його моїм Внутрішнім Голосом. Мій Голос, як казала Чарівниця, може вбити!

— Але ж ти його не вбила! — перелякано скрикнув Айок. Густий туман, що поглинав звуки, приглушив паніку в його голосі.

— А якщо навіть так? — легковажно спитала Люелле.

— Як ти можеш це так спокійно казати! Та ж ти тоді порушила б один із Законів Пісні! У ній зрозуміло сказано, що ніхто нікого не вбиватиме, що з убивствами буде покінчено. А визволення принесуть чари, а не смерть!