Читати книгу - "Павло Скоропадський — останній гетьман України"

вже тоді Греков був одним із головних організаторів змови проти гетьмана.

Як згадував гетьман, В’язлов виявляв «…особливу енергію у змісті бажання звільнити всіх заарештованих українців або передати їх суду», він «…стояв на точці зору, що без суду нікого не можна тримати під арештом». Справа в тому, що попередній міністр внутрішніх справ тримав під арештом політичних діячів, спираючись тільки на непрямі дані про протизаконну діяльність тої або іншої особи, але не мав можливості довести на суді їхню винність. В’язлов в ультимативній формі зажадав від гетьмана звільнення Петлюри, про це просив і особистий секретар гетьмана Моркотун, а можливо, й «зовнішні сили» — німецькі офіцери або таємні антантівські «представники».

Усього до нового кабінету ввійшло семеро «свідомих українців» та в ньому залишилося 6 «проросійських» міністрів. «Нові міністри в спеціальних своїх питаннях вели політику старого кабінету, взагалі нічого не змінилося», — вважав Павло Петрович.

Згодом гетьман твердив, що в тому винуваті німці, бо вони «бажали бачити фахівців у кабінеті». Хоча сам Скоропадський продовжував «серединну» політику, намагаючись втримати свій вплив шляхом стратегії «поділяй і володій». Гетьман твердив, що «…не бачив серед українців справжніх державних людей, а тільки партійних діячів».

Далі, вже після створення коаліційного кабінету міністрів «довіри», Винниченко несподівано оголосив, що Національний союз не бере на себе відповідальності за політику уряду й залишається до режиму гетьмана в опозиції.

Винниченко запише: «…перебування українців нічим позитивно для українства не означалося — Міністерства військових і внутрішніх справ були в руках ворогів України. Переговори тривали. Національний союз іще різкіше поставив питання про перетворення гетьманату в республіку й навіть згодився на залишення Скоропадського з титулом гетьмана на становищі тимчасового президента республіки до скликання Установчого Сейму. Цією згодою Національний союз дав Скоропадському можливість легалізуватися за нових обставин… Його узурпація узаконювалася, для нього відкривалася можливість відігравати величезну роль уже на ґрунті всього українства, але Скоропадський не був українцем — він не розумів своєї будучини!»

30 жовтня лідери Національного союзу таємно зустрілись із командирами Січових стрільців і генералом Осецьким для підготовки повстання проти гетьмана. Скоропадський твердив, що новий апарат уряду на місцях «…давав можливість невідповідним елементам, із числа місцевих органів, перевищувати свою владу і звалювати потім усе на голову центрального уряду».

Наприкінці жовтня 1918-го гетьман відіслав до Берліна Дмитра Дорошенка з «таємною місією». Дорошенко сповіщав Скоропадському, що німці обіцяли залишитися до формування української армії. Після відвідин Берліна Дорошенко поїхав до Швейцарії на знову-таки «таємну» зустріч з італійським прем’єром Орландо.

Австрійський дипломат князь Фірстенберґ писав до Відня 2 жовтня, що Німеччина згодилася допомогти гетьману створити армію у 120 тисяч вояків, а гетьман зобов’язався провести повну «націоналізацію» уряду та демократичні вибори до Сейму, скликавши його першу сесію у грудні 1918-го.

Шукаючи незалежних контактів з Антантою, гетьман вислав Івана Коростовця до США, а по дорозі наказав йому заїхати до Ясс, де був штаб Антанти, і з’ясувати там позицію щодо України. У Яссах Коростовцю було заявлено, що Україну «створили німці» і тому вона як держава не буде визнана. Гетьману пропонували вивести з уряду «германофілів» і замінити людьми, що мали «довіру народу».

Вже 4 листопада 1918-го до Ясс прибула делегація Мілюкова, що виборювала «єдину Росію» та умовляла представників Антанти «забути про Україну». Тоді гетьман відчув, що «…Антанта дуже неохоче входила в зносини з нашими представниками… вся французька місія, очевидно, була радикально налаштована проти нас, французи… не надіслали негайно свого представника до мене».

Наприкінці жовтня 1918-го в Австро-Угорщині почалася революція, що супроводжувалася повним розпадом імперії. 28 жовтня 1918-го були проголошені акти про незалежність і державність Чехословаччини, Держави словенців, хорватів і сербів (Югославія), Польщі. 30 жовтня капітулювала Туреччина, а 3 листопада — Австро-Угорщина.

«Австрія у жовтні вже розпалась. Австрійські війська бігли по всіх шляхах на захід, у цілковитому безладді, продаючи та кидаючи своє майно», — писав гетьман. 7 листопада 1918 року почалася революція у Німеччині, і вже через два дні імператор Німеччини Вільгельм Другий зрікся престолу та втік із країни. Революція перемогла, Німеччина стала республікою і проголосила свою капітуляцію у війні.

У зв’язку з розпадом Австро-Угорської імперії загострилося питання про владу у Західній Україні, на яку вже претендувала молода Польська держава. 1 листопада 1918 року в результаті повстання 1300 українських військових у Львові у Східній Галичині перемогла українська національна революція. Влада на Західній Україні перейшла до Української національної Ради на чолі з адвокатом Євгеном Петрушевичем (голова нової законодавчої Ради та української парламентської групи) і Костянтином Левицьким (прем’єр-міністром). За кілька днів уся територія Галичини та Буковини опинилася під владою повсталих, що на цих землях проголосили Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). ЗУНР претендувала на владу над Східною Галичиною, Буковиною, Закарпаттям (6 мільйонів населення, з яких 72 % українців, територія — 70 тисяч квадратних кілометрів).

Більшість лідерів ЗУНР симпатизувала Скоропадському. Вони вітали гетьмана «всія України» і розраховували на його допомогу. 11 листопада 1918-го під час боїв за Львів до Києва прибула делегація ЗУНР. Гетьман прийняв галичан у своєму палаці і пообіцяв «неофіційну допомогу». Незабаром він передав галичанам грошову допомогу (суму, що дорівнювала 2 мільйонам доларів), кілька вагонів військової амуніції, панцерники, гармати, літаки. До Львова було направлено Надзвичайну дипломатичну місію Ради міністрів Української Держави. Гетьман запропонував перевести до Галичини Окремий загін Січових стрільців — більше тисячі багнетів.

Але на офіційному рівні Скоропадський поводився стримано, бо не хотів «мати проблем з Парижем». Павло Петрович добре розумів, що ЗУНР може стати «каменем спотикання» на шляху до визнання Антантою, тому що Франція мала наміри створити «Велику Польщу» за рахунок західноукраїнських та західнобілоруських земель.

У той непевний час до Києва завітав німецький генерал-фельдмаршал і головнокомандуючий військами Східного фронту принц Леопольд Баварський. Він зустрівся з гетьманом і зробив огляд німецьким військам, що перебували у Києві.

На початку листопада 1918-го Скоропадський почувався хворим. Грип не давав змоги працювати, але гетьман усе ж знайшов сили для зустрічі з «товаришем по коаліції» — донським отаманом. З листопада 1918 року на станції Скороходове між Полтавою та Харковом («щоб ніхто нам не заважав») проходили переговори між гетьманом Скоропадським і отаманом Донського Війська Красновим. Треба сказати, що восени 1918-го Павло Петрович розглядав