Читати книгу - "Дунайські ночі, Олександр Остапович Авдєєнко"

Мабуть, вас не цікавлять подробиці?

— Цікавлять. Кажіть!

— Дякую. Ми давно облюбували це місце, уважно вивчили його по лоції і передбачили, що може передбачити людина. Погляньте на карту! Ідеальний плацдарм для такої операції, як наша. Вода, вода! Чудовий простір для людей-жаб. Цей головний шлях зв'язаний з другорядними численними протоками, річками, єриками, великими і малими озерами. Ми могли, не виходячи з води, пробитися на схід і захід, північ і південь.

Громада перебив Барда:

— Яке ви мали завдання?

— Яке?.. Дозвольте відповісти на це запитання в кінці зізнання. Боюся, що після того, як я скажу про завдання, ви не слухатимете подробиць. А я хотів би… Знаєте, старі охочі побалакати.

— У вас був вантаж?

— Так. Міни найновішого зразка. Присмоктуються до корабельного кіля. Мають страшенну руйнівну силу. Спеціальний механізм з точністю до однієї хвилини встановлює час вибуху. Ми привезли на Дунай три таких міни. Вони забезпечені автоматичним пристосуванням, яке спочатку затоплює міни, а потім примушує в заданий час спливати. Пробачте за докладне пояснення.

— Де ці міни?

— Лежать на дні Дунаю, в центрі морського каналу, на шляху кораблів. — «Мохач» глянув на стінний годинник. — Час затоплення минає. Через вісім годин міни спливуть, власне, не зовсім спливуть, а піднімуться з дна ріки на певну, теж задану висоту, рівну підводній частині корабля з великою осадкою. Навіть удень, навіть за допомогою бінокля не можна розгледіти їх. Ні з берега, ні з судна. Завтра вранці який-небудь вожак каравану суден налетить на одну з них і неодмінно вибухне, піде на дно, закупорить сулинський фарватер, єдині судноплавні ворота до Чорного моря. І тоді кораблі Італії, Туреччини, Греції, Англії, Німеччини, Австрії, Бразілії, Аргентіни та інших країн не матимуть виходу з Дунайського басейну. Уявляєте, який буде скандал? Звичайно, через два чи три тижні затоплене судно піднімуть, але весь світ дізнається, що в гирлі Дунаю діють сили опору, один із загонів борців за свободу. — «Мохач» замовк і подивився на Громаду. — Розповідати далі чи допит припиняється?

— Чому саме завтра ви повинні були закупорити гирло Дунаю? Чому не раніше і не пізніше?

— Так, питання надзвичайно важливе. Але ви, здається, вже догадалися, який завтра день?

— Відповідайте!

— Завтрашній вибух присвячується великим подіям на всьому Дунаї. Люди-жаби висадилися в Словаччині, Болгарії, Румунії, Угорщині. Найбільше їх послали в Угорщину. Угорщина стане епіцентром вибуху. — «Мохач» сподівався, що його останні слова справлять на радянського генерала особливо сильне враження. Але навіть таке зізнання не викликало зміни на обличчі Громади. Воно лишалося спокійне, холодне, незворушливе.

— Ви, здається, не вірите мені?

— Не маю права не вірити, бо ви підтверджуєте те, що нам уже відомо, — відповів Громада.

— Ви хочете сказати, що мої добровільні щирі зізнання не мають ціни? І я не можу надіятися на пом'якшення вашого правосуддя?

Офіцер, який сидів біля вхідних дверей, тихенько підвівся і вийшов. Громада почекав, поки зачинилися двері, і сказав:

— Не можу виступати від імені нашого правосуддя. Чому ви не дочекалися вибуху, покинули свою базу? — запитав Громада.

— Нас виявили румунські прикордонники і почали переслідувати. Через болота і плавні наша група вибралася на кордон. Подолали вісім чи десять дунайських рукавів, дюжини дві озер та боліт. Ви, звичайно, запитаєте: чому ми прямували саме сюди, на північ, до радянського кордону. Справа в тому, що на острові Тополиному у нас давня надійна явка. Ми сподівалися відсидітись у свого старого друга Сисоя Уварова, у «Білуги», дочекатись оказії і повернутися в Регенсбург.

— Правильно, — сказав Громада. — Ви не потрапили до Сисоя Уварова. Спостерігаючи за Тополиним з правого берега, встановили, що «Білуга» перевернулася догори черевом. І навіть це не зупинило вас. На що ж ви сподівалися, перепливаючи Дунай?

— Я вів своїх супутників у ваш тил, гадаючи через Польщу вийти в Західну Німеччину. Коли й ви почали нас переслідувати, я покинув їх і почав пробиватися сам, до Одеси, а звідти міг би кружним шляхом повернутись у Регенсбург чи Мюнхен.

— Ніби все правда. Все до ладу.

— Чиста правда, генерал! — вигукнув «Мохач». — Я не можу брехати. Мені це ні до чого. Чистосерде зізнання дає мені якесь право сподіватися на збереження життя, а брехня… Ні, я ще не хочу помирати.

— А відпочити хочете? — несподівано запитав Громада і засміявся. — Час!

НА ВІЧНІЙ ВАХТІ

Лада Тимофіївна сиділа біля вікна, що виходило на Дунай. Проводжала вечірню зорю. В хаті, заллятій тихим світлом догоряючого дня, пахло антонівськими яблуками. Глиняна, свіжовимащена долівка посипана, як на зелені свята, пахучою травою і волошками. Над вхідними дверима білі полотняні вишиті рушники. На липовій дошці стола теж рушники. «І сама Лада Тимофіївна немов закутана в рушники — на ній щось біле з червоним, свіже, випрасуване.

Сонце сіло, потягло прісною прохолодою, і зразу ж на Дунай посунули осінні сутінки: з моря, з дунайського гирла, з очеретяних нетрів, з проток, порослих ряскою і пізніми ліліями. Потемнів, злився з Дунаєм острів Лебединий. І тихо стало на цій п'яді руської землі, так тихо, наче тут немає людей.

Лада Тимофіївна зачинила вікно, вдяглася, прихопила з собою квіти і вийшла на вулицю.

Йшла до сина. Він чекав її на острові, за кілька кроків од хати, де народився і виріс.

Стоїть на бетонній прибережній кручі і дивиться на Дунай. Мовчазний, знаючий, гордий і добрий. Голова його не покрита. Груди, губи і лоб доступні всім вітрам і дощам. Від бурі не одвертається, не здригається від грому, не сліпне від блискавок. Стоїть, підноситься над купкою білокорих, гіллястих тополь-близнюків, на яких чорніють старі гнізда лелек.

Стоїть чистий, світлий,