Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна, Марк Твен"

всі без винятку! Я перепрошую, мем, я більше цього не робитиму... Слово честі, більше не робитиму.

- Не робитимете, он як?! Красненько дякую! Я теж сподіваюсь, що не насмілитесь.

- Ні, мем, слово честі, ні! Ніколи вас більше не цілуватиму, доки самі ви попросите.

- Доки сама попрошу? Ну, що ви на це скажете? Зроду такого ще не чувала! Та щоб ви стільки літ прожили, скільки Мафусаїл, то й тоді б не дочекалися, щоб я всяких там бовдурів просила мене цілувати!

- Чудно,- відказав Том,- це мене дуже дивує. Я не можу нічого збагнути. Мені казали, що вам буде приємно, тож і я думав, що вам буде приємно. Проте...- Він замовк і обвів усіх присутніх поглядом, наче шукав чийогось співчуття, і, зрештою, зупинився на старому та й питає: - А ви хіба не думали, сер, що їй приємно буде, коли я її поцілую?

- Та ні, я... я... ні, я такого не думав.

Тоді Том зупинив на мені свій погляд та й питає:

- Томе, а чи не думав ти, що тітонька Селлі розкриє свої обійми та скаже: «Сіде Сойєре...»

- Господи, боженьку ти мій! - вигукнула вона, уриваючи Томові мову й кидаючися до нього.- Ах ти ж бешкетнику негідний, і не соромно тобі отако своїй рідній тітці ману, пускати...- Й хотіла була пригорнути його, але він ухилився, кажучи:

- Ні, ні, спершу попросіть.

Вона не гаяла часу й відразу ж попросила; пригорнула його й поцілувала, й цілувала його ще і ще, а потім підштовхнула його до старого, і він узяв у свої обійми те, що від Тома залишилося. Потім, як вони трохи перепочили, тітка Селлі сказала:

- Ах, мій же ти голубчику, оце так несподіванка! Адже ж ми зовсім не чекали на тебе, ми чекали тільки на Тома. Сестра, пишучи до мене, й не натякнула, що хтось іще має приїхати.

- Це через те, що ніхто з нас і не мав їхати, окрім Тома,- сказав він,- але я так уже канючив, так канючив, що в останню мить вона й мене відпустила; отож, пливучи річкою, ми з Томом надумалися, що то буде гарна несподіванка, коли він прибуде до вас перший, а я трохи почекаю й заявлюся до вашої господи, удаючи якогось чужинця. Проте це була наша помилка, тітонько Селлі. Чужинців тутечки вітають погано.

- Еге ж, таких як ти, Сіде. За це треба відлупцювати тебе. Зроду ще мені так не дошкуляли, їй-богу! Та про мене, хоч які хочте фортелі викидайте, аби ви були тут. Чи ви бачили, якої ці шибеники утяли, га? Я мало стовпом не стала з дива та обурення, коли ти мене цмокнув.

Обідали ми на тій відкритій галереї, що з՚єднувала будинок із кухнею; там уже повен стіл стояв усяких наїдків, що їх вистачило б на цілий десяток родин; всі страви були смачні, гарячі, не те що якесь там тверде м՚ясо, яке цілу добу пролежало десь у вогкому льоху, а на ранок тхне мертвечиною і придатне хіба що на поживу якомусь старому людожерові. Дядько Сайлас таки довгенько читав над усіма тими розкошами передобідню молитву, але ж обід і справді був того вартий; до того ж він за час молитви не встиг і прочахнути, як це трапляється часто-густо із іншими обідами, коли за столом надто розпатякуються.

По обіді точилося багато всіляких розмов, і нам із Томом доводилося ввесь час берегтися, та все намарне: за розмовою вони ані словом не прохопилися про втеклого негра, а ми й собі боялися бодай на те натякнути. Однак за вечерею хтось із дітлахів спитав:

- Тату, а можна мені з Томом та Сідом піти на виставу?

- Ні,- відказав старий,- я гадаю, що не буде взагалі ніякої вистави; та коли б і була, ходити вам туди нічого. Цей утеклий негр розповів нам із Бертоном усе чисто про ту ганебну виставу, і Бертон збирався усіх про те попередити; то вже, мабуть, отих дурисвітів виштурхали геть із міста.

Он як! Та я все-таки не винен. Ми з Томом мали спати в одній кімнаті й в одному ліжку; тож, удавши з себе дуже потомлених, ми відразу ж по вечері, побажавши всім на добраніч, подалися нібито спати; а тоді вилізли крізь вікно, спустилися по громовідводові на землю й помчали до міста; я не вірив, щоб хто-небудь попередив короля та герцога; і якщо я не покваплюся та не встигну натякнути їм, що тут готується, то вони, напевно, добре наберуть у халяви.

Дорогою Том розповів мені, чому всі переконані, ніби мене вбито, та що мій татусь знову зник і більше не з՚являвся, та ще який зчинився ґвалт, коли Джім утік; а я розповів Томові про наших дурисвітів та про «Королівське Неабищо», та ще, скільки вистачило часу, про нашу мандрівку плотом; коли ж ми дісталися до міста й дійшли до середини - а було вже тоді близько пів на дев՚яту - дивимося, аж суне нам назустріч розлючена юрба зі смолоскипами, всі галасують, репетують, калатають у сковорідки та дудять у ріжки; ми відскочили набік, щоб пропустити їх; а коли вони нас минали, я побачив, що вони тягнуть короля із герцогом верхи на жердині,- власне, не побачив, а знав, що то король і герцог, бо ж годі було їх упізнати: вишмарувані дьогтем та обсипані пір՚ям, вони втратили всяку людську подобу й скидалися більш за все на два величезні лантухи. Мені неприємно було на це дивитися і навіть стало шкода тих жалюгідних халамидників; я відчув, що в мене проти них ніколи на серці зла не буде. Та й справді то було жахливе видовище. І як ото люди можуть бути одне до одного такі жорстокі?

Ми побачили, що запізнилися,- нічим уже не зможемо їм допомогти. Тоді почали розпитуватися в декого з тих, що відстали, й вони розповіли нам, що всі подалися на виставу, немов сном і духом нічогісінько не знають, і сиділи собі спокійненько та мовчали, поки бідолашний старий король розійшовся та почав стрибати; тут хтось подав знак, усі глядачі скочили з місць, кинулись на сцену й схопили їх.

Ми з Томом попленталися додому, і я почував себе вже не таким бадьорим, як раніше;