Читати книгу - "Душевна музика, Террі Пратчетт"

й невідомий предмет, що летів у небеса, — а тоді згори посипалися перлини, пір’їни й м’які чорні пелюстки.

Він похитав головою й пішов по лопату.

— Сержанте?

— Що, Ноббі?

— Ваші зуби...

— Які зуби?

— Зуби у роті.

— Ага. Ну. Що з ними?

— Як вони пасують один до одного там, ззаду?

Сержант Колон якусь мить обмацував язиком глибини свого рота.

— Іае, — почав він, а тоді схаменувся. — Цікаве спостереження, Ноббі.

Ноббі скрутив папіросу.

— Зачиняти ворота, сержанте?

— Гадаю, так.

Доклавши трохи зусиль, вони зачинили стулки воріт. Це вже був навіть не захід безпеки. Ключі давно загубилися. Навіть напис «Дякуїмо, що не завойовуйте наше місто» остаточно вицвів.

— Гадаю, треба... — почав був Колон, але задивився на вулицю.

— Що це за світло? — спитав. — І що це так гуде?

На будинках у кінці довгої вулиці з’явилася блакитна заграва.

— Звучить, наче якийсь дикий звір, — сказав капрал Ноббс.

Світло зібралося у два актинієві блакитні списи.

Колон приклав руку до очей.

— Схоже на... коня, чи що.

— Воно летить просто на браму!

Ревіння пораненого звіра відбивалося від будинків.

— Ноббі, я не певен, що воно спиниться!

Капрал Ноббс притиснувся до стіни. Колон, у чиїй голові думка про посадові обов’язки затримувалася на довше, мляво махав руками дедалі ближчому світлу.

— Стій! Стій!

І поволі підвівся з грязюки.

Довкола кружляли трояндові пелюстки, пір’я й іскри. Краї пробоїни у брамі світилися блакитними іскрами.

— Це ж старий дуб, — пробурмотів Колон. — Тільки б нам його з платні не вирахували. Ти бачив, хто це був, Ноббі? Ноббі?

Ноббі скрадався попід стіною.

— У нього... у нього була троянда в зубах, сержанте.

— Так, але якби ти його побачив удруге — впізнав би? Ноббі ковтнув.

— Вдруге — хіба на тому світі, не раніше.

— Мені це не подобається, пане Толоз! Не подобається!

— На дорогу дивись і замовкни!

— Але тут не можна швидко!

— Нічого! Ти однаково не дивишся, куди їдеш!

Підвода завернула, ставши на два колеса. З неба посипав мокрий сніг і розтавав, щойно торкався землі.

— Але ми на серпантині! Тут ухил стрімкий! Ми перекинемося!

— Хочеш, аби нас упіймав Хризопраз?

— Вйо!

Паді й Бескид притислися до боків підводи та хилиталася крізь темряву.

— За нами досі женуться? — вереснув Толоз.

— Нічо не видно! — крикнув Бескид. — Може, як зупинимось, шось почуємо?

— Ага — а якщо ми почуємо щось зовсім-зовсім близько?

— Вйо!

— А може, просто викинемо гроші?

— П’ЯТЬ ТИСЯЧ ДОЛАРІВ?

Паді визирнув униз. За метр від краю дороги темрява густішала, ніби приховуючи провалля.

Гітара легенько бринькала в такт колесам. Він узяв її однією рукою. Цікаво, як вона ніколи не стихала. Навіть якщо всі струни рукою затиснеш: він і так пробував.

Звучала арфа. Струни були зовсім безгучні.

— Це божевілля! — кричав спереду Толоз. — Зупинися! Ти нас мало не вивернув!

Асфальт натягнув віжки. Віз поступово сповільнився до темпу ходи.

— Отак краще.

Гітара вереснула. Нота була така висока, що голкою пронизувала слух. Коні нервово смикнулися в голоблях і знову помчали вперед.

— Тримай їх!

— Тримаю!

Толоз розвернувся і схопився за спинку сидіння.

— Викинь її!

Паді швидко схопив гітару й устав, ведучи рукою до краю прірви.

І завагався.

— Кидай!

Бескид устав і спробував перехопити гітару.

— Ні!

Паді крутонув гітарою над головою, схопив троля за підборіддя й штовхнув.

— Ні!

— Толозе, легше...

І ось їх уже обганяє білий кінь. Вершник у каптурі нахиляється і хапає віжки.

Віз натикається на камінь і на мить злітає в повітря перш ніж знов упасти на дорогу. Асфальт чує, як тріскають стовпчики, коли колеса в’їжджають в огорожу, бачить, як рвуться віжки, відчуває, як підлітає підвода...

І все.

Потім стільки всього сталося, що Толоз так і не розповів нікому, як йому здалося, що, коли підвода непевно зависла на краю провалля, вона водночас покотилася вперед, перекидаючись кудись униз, і полетіла просто на камені...

Толоз розплющив очі. Образи наповзали, мов поганий сон. Але його відкинуло на віз, коли той злетів, і головою він бився у спинку сидіння.

І дивився просто в провалля. Позаду дерев’яно скрипнуло.

Хтось тримався за його за ногу.

— Хто там? — прошепотів він, ніби гучніші слова посунули б воза вперед.

— Я, Асфальт. А хто тримає мене за ногу?

— Я, — озвався Бескид. — А за що тримаєшся ти, Толозе?

— Та так... за те, за що вхопився непевною рукою, — відповів той.

Підвода знов затріщала.

— За золото, еге? — спитав Асфальт. — Ну визнай — ти ж за золото вхопився?

— Дурний гном! — крикнув Бескид. — Пускай, бо загинемо!

— Відпустити п’ять тисяч доларів — це і є смерть, — відповів Толоз.

— Дурне! На той світ не забереш!

Асфальт потягся рукою. Підводу хитнуло.

— Зараз знову хитнеться, — пробурмотів Асфальт.

— А хто ж, — спитав Бескид, коли підвода іще трошки підсувалася до краю, — хто тримає Паді?

Якусь мить усі троє подумки намагалися визначити положення своїх тіл і кінцівок у просторі.

— Я... здається, він упав, — сказав Толоз.

Пролунало чотири акорди.

Паді повис на задньому колесі й смикався над проваллям, доки музика вигравала на його душі восьминотний квадрат.

Не вмирай. Не згасай. Живи вічно, живи останньою палкою миттю, коли кричить юрба. Коли кожна нота звучить у такт серцебиттю. Злітай у небо.

Ти ніколи не постарієш. Про тебе ніколи не скажуть «помер».

Ось і все. Ти будеш найкращим музикантом на світі.

Живи швидко. Помри молодим.

Музика вигравала на його серці.

Ноги Паді повільно гойднулися й намацали скелю. Він зосередився, заплющив очі й підтягся на колесі.

Його плеча торкнулась рука.

— Ні!

Очі Паді широко розплющилися.

Він повернув голову, подивився на Сюзен, тоді на підводу.

— Що... — пробурмотів він спантеличено й глухо.

Відпустивши одну руку, він незграбно намацав ремінь, скинув його з плеча, схопився, перехопив гітару за гриф і жбурнув її в темряву. Струни зависли на льоту.

Друга рука ковзнула зі скрижанілого колеса, і він упав у провалля.

Усе вкрив туман. Паді важко впав на щось оксамитове, просякнуте запахом кінського поту.

Сюзен упіймала його вільною рукою, а іншою