Читати книгу - "По секрету твоя, Рошаль Шантьє"

Розділ 47.2

Ми мовчимо. Поки я збираюся з духом, вони чекають.

— Тая нещодавно дізналася про ту аварію, — починає Марк.

— Я згадала Вас, коли побачила сьогодні, — подивившись Марині Віталіївні в очі вимовляю я.

— Я теж впізнала Вас, Таїсія. Тільки ми й не забували, — каже жінка зовсім незлобно, наче це був просто факт. Як кажуть люди про те, що восени листя устелює вулиці або розпустилися квіти навесні.

— Мені... Пробачте мені. Що б я не сказала, знаю, що цього буде замало. Але мені дуже шкода, — шепочу, втупившись у свої долоні.

У кімнаті, за склом книжкової шафи стоїть фотографія юного хлопця у білій рамці. Хлопця, який ніколи не постаріє. Він усміхається, а поряд з ним стоять жінка та чоловік, його родина. Вони були щасливі. Дуже щасливі рівно доти, доки не промайнула машина мого батька.

— Це сталося навесні. Той травень був дуже теплим, але дощовим, — дивлячись у вікно, занурюється у спогади чоловік. До цього моменту він мовчав, — ми жили тоді у Чернігові і Юрчик йшов із додаткового з хімії. Йому було шістнадцять, ми хотіли вступати на хіміка. Тоді вчитель затримав Юрчика, і він пізно повертався додому. Не так, як зазвичай. Він подзвонив нам з домашнього телефону вчителя і сказав: «Тату, хвилин п'ятнадцять і я буду вдома». Від учителя до нашого дому йти двадцять три хвилини. Ми чекали на тридцять хвилин довше.

— На тридцять чотири, — виправляє Марина Віталіївна.

— На тридцять чотири, — повторює Степан Юрійович, — ми зателефонували до Павла Вікторовича, але той сказав, що Юрчик давно вже пішов, набрали кільком однокласникам, але ні з ким Юрчик не зустрічався, та він і не став би йти, не попередивши. Він завжди дуже хвилювався за нас, ніколи не змушував нервувати, — ніжно посміхаючись промовив чоловік.

— Батьки завжди припускають страшного, але вірити не хочуть. Таїсія, Ви справді хочете знати? — глянула на мене Марина Віталіївна.

— Так... Так. Мені важливо знати, — відповідаю, а Марк сильніше стискає мою долоню у підтримці.

— Ми пішли шукати його самі. Подзвонили перед цим у тоді ще міліцію, але нам сказали чекати. Адже три доби має пройти...

Вона ненадовго замовкає, щоби продовжити.

— Ми виходили з дому, коли пролунав дзвінок лікарні. Хтось вже викликав швидку.

— Не мій батько?

— Ні, — на її губах з'являється сумна усмішка, — він поїхав, але його бачили. Чоловік із собакою гуляв і на тому ж пішохідному переході, що й Юрчик дорогу переходив, тільки з іншого боку. Він повернувся додому, зателефонував у швидку. Адже мобільних тоді не було. Спершу той хлопець прийшов у міліцію, все розповів, а потім різко змінив свідчення.

— Я прийшов до нього і спитав чому, — продовжує Степан Юрійович, — А він не став душею кривити, то мені прямо й відповів, що в нього дитина і дружина, а з роботою туго зараз і гроші потрібні всім. І що він розуміє мене, але має думати про свою сім'ю. І сказав лише з поваги до мого горя. Слідчий порадив залагодити конфлікт мирно, а потім прямо заявив, що тягатись із Жаровим марна справа. У верхах він десь, я не повірив спочатку, але коли мені на роботі почали погрожувати звільненням...

Повисає довга пауза. Я сиджу, опустивши голову і нічого, крім болю та співчуття, не відчуваю. Тільки не можу ніяк зрозуміти, як вони пройшли цей шлях, як трималися, як не зламалися...

— Юрчик помер наступного дня, так і не прийшовши до тями. Жаров тицяв гроші з самого початку. У лікарні його не було, звичайно ж, він з'явився після похорону. Випещений такий, впевнений у своїй безкарності. За ним стояли великі люди. Сам це сказав не соромлячись, а слідчий повторив… Я вже тоді розумів, що нічого не буде, але послав його. А потім Жаров пішов у справі як свідок і виявилося, що машину в нього викрали, а він взагалі в іншому місті був… — Степан Юрійович махнув рукою.

— Ви приходили до нас додому, — обережно вимовляю, Марина Віталіївна киває.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍