Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"

зелене громаддя скель нависало вже, здавалося, над самісінькою головою, та все ж їм довелося пройти щораз стрімкішим схилом ще чимало, доки вони сягнули врешті-решт підніжжя гігантських бескидів. Тут, нагорі, було значно прохолодніше, проте все ще тепло; навкруги панувала повна тиша, і це впадало у вічі, адже внизу, на островах, постійно чувся хоч і ледь-ледь помітний, а проте безнастанний плюскіт і булькіт води, шарудіння листви і сливе безгучні кроки тварин, що снували довкола.

Між двома зеленими бескидами виднілося щось подібне на порослий травою прохід. Знизу здавалося, що височенні скелясті стовпи стоять впритул один до одного, але тепер, коли Владарка з Ренсомом заглибилися поміж них так, що і праворуч, і ліворуч бачили тільки прямовисні кам’яні стіни, виявилося, що тут, вишикувавшись у лаву, пройшов би й цілий батальйон. Втім, з кожним кроком укіс робився дедалі крутіший, а простору між бескидами залишалося щораз менше. Скоро їм довелося вже повзти одне за одним навкарачки вузьким лазом, і Ренсомові, задерши голову, ледь вдавалося розгледіти високо вгорі маленький клаптик неба. Врешті-решт дорогу їм перегородила величенька кам’яна брила — такий собі шмат ясен, що поєднував два велетенські зуби, які стриміли обабіч. «Ех, був би я зараз у штанях», подумав, роздивляючись перепону, Ренсом. Владарка ж — вона була попереду — звелася на ноги, стала на кінчики пальців і підняла руки, намагаючись вхопитися за якийсь виступ на верхньому краю брили, а тоді повисла на руках, наміряючись, вочевидь, за одним махом підтягнутися і вибратися нагору. Зопалу він гукнув по-англійськи: «Зачекай, так не вийде!», проте не встиг виправитися, як вона вже стояла вгорі, на камені. Як їй це вдалося, Ренсом так і не збагнув, але судячи з виразу її обличчя, в цьому не було нічого надзвичайного. Сам він вибирався на брилу не так достойно, та все ж невдовзі і собі стояв біля неї — задиханий, спітнілий, з обдертим до крові коліном. Кров неабияк зацікавила Владарку, і коли він, як умів, пояснив їй, звідки береться «те червоне», вона вирішила теж здерти собі трохи шкіри з коліна, щоб подивитися, чи піде кров. Ренсом заходився пояснювати їй, що таке біль, та це тільки ще більше її розохотило. Проте в останню мить Малелділ, вочевидь, відмовив її від цього наміру.

Тепер можна було роздивитися довкола. Велетенські скелясті стовпи — з’ясувалося, що їх не два чи три, а цілих дев’ять, — здіймалися ледь не до самого неба і там, у неймовірній височіні, здавалось, прихилялися один до одного так, що золоте склепіння майже не проглядалося. Деякі, як-от ті, між якими вони пройшли, прямуючи сюди, стояли близько один від одного; між іншими натомість виднілося трохи більше вільного простору. Стовпи оточували невелику рівну і майже круглу місцину площею десь із сім акрів, вкриту ніжною, м’якою травою — на Землі такої й не побачиш — та всіяну дрібними червоними квітами. Співучий вітер дихав лагідною прохолодою, доносячи сюди дивовижну квінтесенцію всіх тих чарівних запахів, якими повнився яскравий світ, що зостався внизу. Крізь просвіти між стовпами прозирало море; звідси воно здавалося сливе безбережним, і це нагадувало, що вони піднялися на чималу висоту. Ренсомові очі, які вже призвичаїлися було до строкатої мішанини кольорів і форм, що панувала на плавучих островах, тепер відпочивали, споглядаючи чисті лінії і рівну поверхню величних кам’яних стовпів. Він ступив кілька кроків уперед, почуваючись так, наче потрапив до якогось неймовірно грандіозного собору, й озвався до Владарки; звук його голосу розбудив між скелями тихе відлуння.

— Як тут добре… та ти, можливо, почуваєшся інакше, адже вам заборонено довго тут перебувати.

На цих словах Ренсом поглянув на Владарку й одразу зрозумів, що помилився. Хтозна, про що вона думала, але її обличчя знову, як і раз чи двічі до того, пойняло дивне сяйво, і він поспіхом опустив очі.

— Давай-но оглянемо море, — запропонувала вона.

Вони заходилися обходити порослу травою площадку, визираючи у просвіти між стовпами. Позаду побачили острови, які покинули рано-вранці, вирушаючи до твердої землі. З цієї висоти архипелаг виглядав ще більшим, ніж Ренсом уявляв собі раніше. Яскраві кольори, у які він був забарвлений, — тут було і помаранчеве, і срібне, і фіалкове, і навіть, на подив, якесь лискуче чорне, — на Землі поєднувалися хіба в геральдиці. Вітер віяв саме звідти, і прекрасний аромат островів діяв на Ренсома так само, як діє на спраглу людину жебоніння струмка. Проте з усіх інших боків не було нічого, крім безмежного океану; принаймні, острови їм на очі не потрапили. Коло вже майже замкнулося, коли Ренсом раптом аж скрикнув від несподіванки, а жінка тут же простягнула руку і показала туди, куди дивився й він сам. У мідяно-зеленій воді миль за дві від них темніло щось невелике і кругле. На Землі Ренсом на перший погляд прийняв би це за буйок.

— Я не знаю, що це, — мовила Владарка. — Можливо, саме ця річ і впала зранку з Глибоких Небес.

«От би зараз бінокль», подумав Ренсом, бо Владарчині слова розбудили в ньому якусь невиразну підозру. Що довше дивився він на темну, маленьку з цієї відстані кульку, то сильніше непокоївся. Предмет, який виднівся у воді, здавався ідеально круглим та гладким, і йому спало на думку, що щось подібне він уже колись бачив.

Вам уже відомо, що Ренсомові довелося колись побувати на планеті, яку на Землі називають Марсом, хоч справжня її назва — Малакандра. Проте доправили його туди не елділи. Ренсома викрали і вивезли на Марс у космічному кораблі, який за формою нагадував напівпорожню кулю зі скла і металу; люди, котрі це зробили, мали намір віддати його правителям Малакандри, які начебто вимагали людської жертви. Звісно, все це виявилося одним великим непорозумінням. Великий Оярса, споконвічний правитель Марса (той самий, якого я на власні очі бачив — назвімо це так — вдома у Ренсома), не завдав моєму приятелеві жодної шкоди та й не мав такого на думці. Натомість професор Вестон, один із викрадачів, таки плекав чимало лихих помислів. Він був одержимий ідеєю, яка й зараз шириться цілою нашою планетою під машкарою облудних концепцій всеосяжного «наукового пізнання» та різних «міжпланетних товариств» і «ракетно-технічних клубів»; живе вона переважно на сторінках огидних дешевих журналів, і хоч усі розумні люди відверто її зневажають та беруть на сміх, завзяті прихильники, здобувши владу, не зупиняться перед тим, аби вписати новий розділ в історію нещасть, що спіткали всесвіт. Суть цієї ідеї полягає в тому, що людство, добряче зіпсувавши планету, де