Читати книгу - "Брехня, Надія Борзакова"

Глава 53

А потім ми приїхали в тир. Прізвище Бессонов гарантувало нам самотність в залі. Стріляти я вміла досить непогано. Звичайно ж мене навчив Артем, але освіжала навички я і з Дереком. Той стріляв майже так само бездоганно - позначилося батьківське військове минуле і аксіома, що чоловік просто зобов'язаний володіти зброєю.

- Стань у пів оберту. Лівою рукою тримай праву кисть. Дивись ось сюди і цілься трохи нижче місця, в яке хочеш влучити. Глибоко зітхни. Повільно видихни і стріляй.

Навушників я не наділа - звикла вже не боятися звуку пострілу, а ось для Олі взяла. Перша куля влучила в «молоко».

- От чорт! - вона опустила руку з пістолетом вниз.

- Не роби так! - ахнула, віднявши стовбур. - Спочатку на запобіжник, а потім вже розмахуй ним!

- Пробач.

- Нічого.

- Давай ти краще.

Я націлилась і вистрілила. Раз, другий третій, хоч «противник» мертвий вже після першого.

- Офігіти, - видихнула Оля.

- Досвід, - я знизала плечима, - А взагалі потрібно просто уявити об'єкт ненависті. Мені завжди допомагало.

- І кого ж ти уявляла раніше? Навряд чи Артема.

- Звісно ні, - я посміхнулася, хоч все всередині стислося, - Це ніколи не були люди. Тільки почуття. Страх. Невпевненість. Біль.

- Я хочу ще, - вона зняла навушники.

- Давай, - віддала їй пістолет, придушивши бажання попередити про те, що звук пострілу може налякати з незвички.

Її не злякав. Принаймні чотири влучання «в яблучко» - більше патронів в обоймі не було, не дозволяли вважати інакше. 

Я зарядила знову. Потім ще раз. Останню обойму Оля не відстріляла, а в якийсь момент відкинула пістолет і розридалася, впавши на коліна. Завила майже, немов поранена тварина. Так хотілося сказати щось. Спробувати заспокоїти, але я не промовила ні слова. Просто обняла і стала чекати, поки вона виплачеться подумки благаючи, щоб момент, коли стане легше настав. І щоб відбулося це скоріше.

Всю дорогу додому вона мовчала. Просто дивилася почервонілими очима у вікно за яким кружляли сніжинки. Як приїхали, я поклала її в ліжко, а мама приготувала на той час шоколадний торт. Відрізавши пару величезних шматків я заварила чай з ромашкою. Приглушивши світло, ми залізли під ковдру. Розташувавши ноутбук напроти, я включила старий фільм, знятий за романами пари французьких письменників про відважну і прекрасну жінки, яка зуміла подолати всі біди і знайти щастя. До кінця п'ятої частини сестра вже спала. А я от не могла заснути. Просто лежала поруч в напівтемряві, охороняючи чуйний, тривожний сон. У якийсь момент завібрував телефон. Я квапливо зісковзнула з ліжка і вийшла в коридор.

- Все готово, Віка!

- Артем..., - моторошне звірине задоволення гарячою хвилею розлилося по венах. Не відчуване ніколи раніше, лякаюче своєю страшною силою. Здійснилося! Тварюка, ким би вона не була заплатила за скоєне. Олі більше нема чого боятися...

- Подробиці вранці. Не хвилюйся ні про що.

Я повернулася до сестри. Та не спала і напружено застигла під ковдрою.

- Він мертвий, Олю, - прошепотіла їй на вухо. - Того, хто зробив це з тобою більше немає.

 

****

- А він починав подобатися мені, Вік. Здавався зовсім не таким, як коли ми познайомилися. Уважний, турботливий навіть. По п'ятах за мною ходив, допомагав в усьому з навчання. Дружити був готовий, - сестра замовкла, переводячи подих. - І танцювали коли. Ні рук не розпускав, нічого такого... Нічого підозрілого. 

Тильною стороною стиснутого кулака вона витерла сльози.

- Його більше немає, - тихо промовила я. - Він не повернеться. Ти ніколи його не побачиш.

- Я буду в порядку, обіцяю. Я зможу.

- Знаю, що зможеш, - я обняла її. - Ти у мене сильна.

Прохоров Михайло Романович. 22 роки. Студент п'ятого курсу Національного інституту імені О.О. Богомольця. У ніч на 22 лютого 2019 року його було знайдено повішеним в одному з покинутих будівель на околиці міста. Передсмертної записки виявлено не було, за словами друзів і родичів загиблий не перебував в депресивному стані. Співробітники правоохоронних органів провели комплекс слідчих заходів в результаті яких смерть Прохорова була визнана самогубством.

Парадоксально, але вбивши його ми вчинили милосердно. Адже якби справі був даний хід, його б неодмінно ув`язнили. А в тюрмі... З такими не церемоняться. І він заслужив кожну секунду болю, який йому неминуче б там заподіяли перш ніж вбити! Ось тільки допустити це означало б змусити Олю багато місяців знову і знову проходити через пережитий нею кошмар. Воно того не варте.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍