Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ми стояли посеред довгого голого коридору, і магічного сяйва не вистачало, щоб вихопити з темряви кінець.
– То що – ти зі мною чи тут постоїш? – запитала Сара.
Я завагалась. З одного боку, мене зовсім не тягнуло до таємниць чорного мага. Уся ця темрява й нечисть – мені було гидко від цього. Але з іншого, мене цікавила Сара Булька. Саме її загадки манили мене, вимагали роз’яснення. Яку таку зброю розробив би чорний маг, щоб бороти зло?
– З тобою, – мовила я.
Сара зблиснула очима.
– Тоді ходімо!
Вона рушила першою, присвічуючи Книгою. Я не відставала. Кроки відбивались від стін глухою луною… Мій погляд ковзав від підлоги до стелі. Всюди пил та павутиння, і ще якась важкість. Тут навіть дихалось важче, але це, мабуть, винне застояне повітря. Одначе, що довше ми йшли, то відчутнішим це було.
Аж ось Сара завмерла. Під ногою їй щось хруснуло.
– Кістки, – констатувала вона. – Людські.
Перед нами наче розкинулось поле з тих кісток, обмежене стінами. Я навіть не здригнулась, хоч видовище було моторошне. У Полярній пустці знаходили лише замерзлі тіла… Кістки не такі страшні. Зовсім.
Сара посилила світло, і ми побачили кінець коридору – масивну кам’яну браму з колами й символами. Здавалось, що повітря біля неї тремтіло.
– Очевидно, увесь цей проміжок всіяний пастками, – зронила Сара. – Зараз я спробую їх роздивитись.
Вона піднесла Книгу, зашелестіли сторінки. Мені майнула дивна гадка: а що, як вона чорнокнижниця?! Хто б ще стільки знав про вежу чорного мага? Але ні. З першого погляду видно, що її основна стихія – світло. Вона не здатна стати чорнокнижницею.
– А щоб його! – видала Сара. – Усе покрито магічним маскувальним шаром. А я думала, їх вигадали пізніше.
– Отже?.. – запитально глянула я.
Сара закусила губу. Вона обернулась до мене й так подивилась, ніби подумала, що можна зняти всі пастки об мене, але вмить відкинула такий варіант.
– Усе тут вкрито могутньою темною магією, – сказала задумано. – Підлога, стіни… Стеля… Навряд чи моє світло здатне розсіяти такі чари. Але мені завжди кортіло спробувати.
Я одразу зрозуміла, що я категорично проти, щоб такі експерименти проводили в моїй присутності.
– Раджу відійти, – кинула Сара.
Я позадкувала. Яка ж халепа на мою голову… І треба було досиджувати в бібліотеці до ночі?
Сара стала міцніше, вперлася ногою в підлогу, ніби інакше її здує. Повела лівою рукою та піднесла Книгу. На мить світло згасло, і темрява покрила все. Аж ось майнув спалах – я прикрила очі рукою… Палюче яскраве проміння виривалося з Книги, дзвеніло й гуркотіло дивним звуком, впиралось у браму.
Це продовжувалось кілька секунд. Сара опустила руки, світло згасло. Але з брамою щось сталось. Я відчула, як затремтів коридор. Синюваті лінії проступили на брамі, каміння наче провернулось. І темрява – чорна смертельна матерія! – просочилась крізь тріщини.
– Біжімо, – тільки й мовила Сара.
Темрява метнулась до нас, як змія. Я пригадала теорію магії, ту вбиту дівчину на дорозі… Сара змахнула Книгою та виставила білий сліпучий бар’єр. Він порвався, як тонка тканина, яку ріже ніж. Ми дали драла.
«Книго, – подумки покликала я. – Книго!»
Німа тиша. Тільки Сара блискала спалахами, і темрява бриніла за спиною.
«Книго! – продовжила кликати я. – У мене до тебе невідкладна справа».
Знову жодної відповіді.
«А ти знала, що під академією таємні ходи чорного мага? Здається, я в них провалилась».
«Що ти зробила?! – вискнула Книга. – Забирайся звідти негайно! Там всюди смертельні пастки!»
«Дякую за настанову, Книго, та я не знаю, як її виконати».
«Кляте пропаще дівчисько! – тільки й вискнула Книга. – Не здумай померти, поки я не прилечу!»
«Швидше, будь ласка».
Я добігла до місця, де ми провалились, і вперлася руками в глухий кут. Раз у раз коридор освітлювали спалахи, якими Сара відбивалась від темряви. Вона палила по ній, як могла, виставляла бар’єри, але клята матерія напосідала все дужче.
Я задерла голову та глянула на стелю. Як відчинити прохід? Я навіть не діставала до нього, пробувала дострибнути, але марно. Сара раз у раз озиралась… Я вихопила кинджал і кинула в стелю. Жодного ефекту.
Враз коридором прокотилась особливо сильна ударна хвиля. Аж загуділи стіни, зі стелі посипались дрібні уламки, а темну матерію відкинуло на добрий десяток метрів. Я подивилась на Сару й відзначила, що такого нас на книжництві не вчили. Вона також обернулась до мене та кинула:
– Я б телепортувала нас звідси. Але коли я робила таке востаннє, то промахнулась на двадцять метрів висоти, впала на дах і ледве доповзла до цілителів.
Я завмерла. П’ятниця, міжкласові змагання, тактика Луки Сизого.
– А темряву телепортувати можеш?
Сара наче прозріла. Темрява рвонула до нас, простягаючи відростки, полонячи весь простір. Страхітлива незрозуміла матерія, що одним своїм виглядом наводить жах! Але сліпучий білий спалах постав перед нею, завис колом, що вібрує. Темрява пройшла крізь нього, Сара вмить закрила портал. Коридор знову поглинула пітьма.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун», після закриття браузера.