Читати книгу - "Багряні ріки"

Фаб’єнн дістається до Таверле, де лишився мешкати її чоловік, і розповідає йому все. Вона вважає, що треба неодмінно звернутися до поліції. Але Сільвен із нею не згоден. Він прагне самотужки поквитатися з негідниками, які хотіли вбити його дружину й доньку.

Він хапає рушницю, сідає на велосипед і спускається в долину. На вбивць він наштовхується набагато раніше, ніж сам того сподівався. Адже вони досі роз’їжджають околицею та, зустрівши його на шосе, збивають, переїжджають кілька разів і втікають. Фаб’єнн тим часом переховується у церкві в Таверле. Цілу ніч вона чекає на Сільвена. Але вранці їй повідомляють, що її чоловіка збила невідома машина. Тоді жінка розуміє, що її діти стали жертвами жахливого злочину і що люди, які вбили її чоловіка, не зупиняться ні перед чим, щоб знищити і її, якщо вона не втече.

Для неї та її доньки починається життя на втіках.

Решту вам відомо. Жінка з дитиною вирушають до Сарзака, за триста кілометрів від Ґернона. Потім, коли Етьєн Кайюа й Рене Серті нападають на їхній слід, Фаб’єнн знову вирішує змінити місце мешкання, намагається знищити всі зображення доньки, переконаної, що стала жертвою якогось прокляття, і нарешті — автокатастрофа, яка обірвала життя Жюдіт.

Відтоді Фаб’єнн живе тільки молитвою. Жінка мала кілька версій того, що з нею сталося. Але головна з них така: прибрані батьки її другої доньки, особи впливові й лихі, що належать до університетської верхівки, підмінили свою мертву дитину на її донечку й ладні були вбити її та Жюдіт, лише щоб ті не турбували спокою їхньої родини. Жінка так і не дізналася, чому насправді підмінили її дитину, чому змовники ганялися за нею та її донькою по всій Франції, боячись, що обличчя дитини викриє їхнє страхітливе шахрайство й стане доказом їхнього злочину.

І тепер, Ньємане, наші два розслідування збігаються, наче залізничні рейки вдалині — рейки смерті. Ваша гіпотеза підтверджує мою. Так: убивця ознайомився цього літа з викраденими медичними картками. Так: він вистежив Кайюа, а потім і Серті з Шернсе. Так: він виявив їхню маніпуляцію й вирішив помститися щонайкривавішим способом. І вбивця цей — не хто інший, як сестра Жюдіт.

Сестра-близнючка, яка чинила так, як чинила б сама Жюдіт, адже тепер вона знала правду про своє походження. Ось чому вона душила своїх жертв фортепіановою струною — так вона вшановувала талант своєї справжньої матері. Саме тому вона вбивала лиходіїв у горах, там, де її справжній батько добував кришталь. Саме тому ми сплутали її відбитки пальців із відбитками самої Жюдіт… Ми шукаємо її кревну сестру, Ньємане.

— Але ж хто вона? — вигукнув комісар. — Під яким іменем вона зростала?

— Я не знаю. Мати відмовилася назвати мені ім’я. Але в мене є її обличчя.

— Її обличчя?

— Фотографія одинадцятилітньої Жюдіт. А отже, й обличчя вбивці, адже вони однаковісінькі. Гадаю, що з цією світлиною ми…

Ньємана трусило, мов у пропасниці.

— Покажи її мені! Мерщій!

Карім дістав фотокартку й простягнув її комісарові.

— Ось вона — убивця, що мститься за свою загиблу сестру. Мститься за вбитого батька. За задушених дітей, за ошукані родини, за сфальшоване життя цілих поколінь… Ньємане, що з вами?

Знімок тремтів у руках Ньємана, який дивився на обличчя дівчинки, зціпивши зуби так, що видавалося, емаль ось-ось трісне. Ураз Карім зрозумів. Нахилившись до комісара, він стиснув його плече.

— Господи Боже, ви її знаєте? Ви її знаєте, так?

Світлина випала з Ньєманової руки в болото. Здавалося, його відносить рікою абсолютного божевілля. Карім почув його голос, ламкий, наче всередині в нього луснула якась струна:

— Живою. Мусимо взяти її живою.

59

Обидва поліціянти сіли в машину й рушили крізь дощ. Їхали мовчки, тяжко дихаючи. Вони проминули кілька поліційних кордонів; ранкова варта кидала на них підозріливі погляди. Ані Ньєман, ані Карім навіть не подумали про те, щоб викликати підмогу. Дарма що першого усунули від справи, а другий перебував на чужій території, обидва вони знали: це їхнє розслідування, тільки їхнє й більше нічиє.

Вони дісталися до кампусу. Проїхали асфальтованою дорогою, минули блискучі від дощу газони й зупинилися перед головним корпусом. Відтак вибігли на горішній поверх, за якусь мить опинилися наприкінці коридору й постукали в двері, притиснувшись до стіни по обидва боки. Відповіді не було. Вони вибили засув і зайшли до квартири.

Ньєман тримав напоготові повністю заряджену помпову рушницю, яку він прихопив у поліційному відділенні. Карім стискав обіруч свій «Ґлок» і ліхтарик. Два промені, смерті й світла, сходилися в одній точці.

Нікого.

Вони кинулися поспіхом обшукувати квартиру, коли запищав Ньєманів пейджер. Марк Кост просив терміново перетелефонувати йому. Комісар негайно набрав номер патологоанатома. Руки його не переставали тремтіти, а лютий біль мордував нутрощі. У слухавці пролунав голос молодого медика:

— Ньємане, я разом із Барном. Хочемо повідомити вам, що Софі Кайюа знайшлась.

— Жива?

— Атож, жива. Прямувала потягом до Швейцарії…

— Вона щось заявила?

— Сказала, що вона наступна жертва. І що знає, хто вбивця.

— Вона назвала ім’я?

— Ні, хоче говорити тільки з вами, комісаре.

— Охороняйте її щонайпильніше. Нехай ніхто з нею не розмовляє. Я буду за годину.

— За годину? Ви… ви напали на слід?

— Бувай.

— Зачекайте! Абдуф із вами?

Ньєман кинув мобільник лейтенантові й узявся знову гарячково обшукувати приміщення. Карім зосередив увагу на тому, що казав йому Кост.

— Я визначив ноту фортепіанової струни, — повідомив судовий медик.

— Сі-бемоль?

— Звідки ти знаєш?

Карім не відповів і завершив розмову. Відтак поглянув на Ньємана, що вп’явся в нього очима з-поза поцяткованих краплями дощу окулярів.

— Ми тут нічого не знайдемо, — кинув комісар, прямуючи до дверей. — Мерщій до спортзалу. Там її криївка.

Двері в спортзал, розміщений у будівлі на краю кампусу, піддалися відразу. Двоє чоловіків прослизнули всередину й розійшлися півколом. Карім так само тримав свій «Ґлок» — дуло над променем ліхтарика. Ньєман також увімкнув лампочку, закріплену на дулі рушниці.

Нікого.

Вони переступали через мати, проходили під паралельними брусами, вдивлялися в чорну порожнечу вгорі, де гойдалися кільця й канати з зав’язаними на них вузлами. Усюди — тиша, немов похоронний саван. Згірклий запах поту й старої гуми. Морок, у якому вимальовувалися невиразні симетричні фігури, дерев’яні форми на металевих зчленуваннях. Ньєман зашпортався за батут, Карім рвучко обернувся. Напруження сягало краю. Поліціянти коротко ззирнулися. Кожен із них відчував тривогу другого. Здавалося, з них ось-ось сипоне іскрами. Ньєман прошепотів:

— Це тут. Я відчуваю: це тут.

Карім пошукав очима довкола й зупинив погляд на трубах опалення. Він пішов уздовж