Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

цікавість переважила, і коли остання потвора видобулася із потойбіччя незнаних жахів, я дістав свій автоматичний пістолет і застрелив її, маскуючи звук пострілу в гуркоті грому.

Верески, шамотіння, стрімкі тіні несамовитого червоного божевілля, що наздоганяють одна одну крізь безкінечні амфілади багряного, розітнутого блискавицями неба… безформні фантазми і калейдоскопічні зміни смертоносної сцени, що врізалася в пам’ять; ліси величезних, перегодованих дубів зі зміїстим корінням, яке звивається і висмоктує незнані соки землі, яка кишить мільйонами людожерних дияволів; горбики-поліпи, що щупальцями простягаються з підземних осердь протиприродного збочення… божевільна блискавиця над понурими, повитими плющем стінами і демонічними аркадами, обплетеними грибоподібною рослинністю… Я вдячний небесам за чуття, що довело мене, напівпритомного, до людних місць, до мирного селища, яке спало під ясними зоряними небесами, на яких уже розступалися хмари.

Через тиждень я достатньо одужав, щоб викликати з Олбані бригаду, яка мала динамітом підірвати садибу Мартензів і всю вершину Буремної Гори, замурувати усі знайдені горбки-лази і знищити деякі надміру великі дерева, сам факт існування яких здавався образою здорового глузду. Нарешті, після того, як усе це було зроблено, я зміг хоч трохи поспати, але мені не знати справжнього спочинку доти, доки жива пам’ять про таємницю зачаєного жаху. Це знання буде мене переслідувати, бо хто зможе впевнено сказати, що цих почвар повністю знищено, що більше ніде на світі немає їм подібних? Хто, знаючи те, що знаю я, зможе думати про незнані закутки землі без мертвотного жаху перед можливими напастями? Я не можу без тремтіння дивитися на колодязь чи вхід у метро… Чому лікарі не можуть дати мені щось, від чого б я заснув, чи щось, що б справді заспокоїло мій розум перед грозою?

Те, що я побачив у відсвіті пострілу, було настільки простим, що я ще добру хвилину зберігав спокій, перш ніж усе збагнув і знепритомнів. Те створіння було гидомирне; мерзенна білувата горилоподібна істота з гострими жовтими іклами і скуйовдженою шерстю — доконаний результат дегенерації ссавця; жахливий виплодок кровоблуду і постійного канібалізму, що відбувався над землею і під нею; втілення жорстокого хаосу і вищиреного жаху, що таївся за межами життя. Вмираючи, воно подивилось на мене, і його очі мали ту саму дивну особливість, якою були позначені ті, інші очі, що вирячилися на мене під землею і викликали ті самі неясні спогади. Одне око було блакитне, а інше — каре. То були гетерохромні очі Мартензів з давніх легенд, і у незмірному катаклізмі безмовного жаху я зрозумів, що сталося зі зниклим родом — з жахливим, охопленим страхом перед грозою родом Мартензів.

Щури у стiнах

16 липня 1923 року я переїхав у Ексгемський пріорат[75], коли у ньому, нарешті, закінчились останні реставраційні роботи. Реставрація виявилась колосальною роботою, бо небагато залишилось від давно покинутої споруди — руїна, порожня мушля; але оскільки це була оселя моїх пращурів, мене не спиняли жодні витрати. Це місце залишалось незаселеним ще з часів Джеймса Першого, коли неймовірно жахлива, але цілком непояснима трагедія спіткала хазяїна, п’ятьох його дітей і кількох слуг, змусивши третього сина, мого безпосереднього предка і єдиного вцілілого члена родини, втікати від підозр і страху, які згущувалися над ним.

Коли єдиного спадкоємця оголосили убивцею, маєтності відійшли короні, а звинувачений не намагався ні виправдатись, ані повернути свою власність. Гнаний жахом, значно більшим, аніж сумління чи закон, одержимий єдиним бажанням — ніколи більше не бачити того замку, стерти його з пам’яті, Волтер де ла Поер, одинадцятий барон Ексгемський, утік до Вірджинії, де надбав родину, яка впродовж наступного століття стала відома як Делапор.

Ексгемський пріорат зоставався порожнім, хоча пізніше його і приєднали до земель роду Норріс, після чого через своєрідну архітектурну композицію ним серйозно зацікавилися вчені: у цій будівлі ґотичні вежі спиралися на саксонські і романські підмурки, фундаменти яких належали до ще давнішого стилю чи й мішанини стилів — римського, навіть друїдичного або справжнього кімрського, якщо вірити легендам. Цей фундамент був цілком винятковим, з одного боку він впирався у твердий вапняковий бескид, з краю якого пріорат дивився на пустельну долину на три милі західніше від села Анчестер.

Архітекторів і любителів старожитностей вабили ці дивні пережитки забутих століть, але сільський люд їх ненавидів. Вони ненавиділи замок ще сотні років тому, коли там жили мої предки, вони ненавиділи його і зараз, занедбаний і порослий мохом. Я ще й дня не пробув у Анчестері, а вже знав, що походжу з проклятого дому. А цього тижня робітники підірвали Ексгемський пріорат і зараз саме рівняли із землею залишки його фундаменту. Мені завжди були відомі скупі факти про мою родину, як і те, що мій перший американський предок прибув до Америки під гнітом дивних обставин. Втім, я зовсім не знав подробиць, бо серед Делапорів завжди існувала традиція мовчати про минуле. На відміну від наших сусідів-плантаторів, ми рідко вихвалялися предками-хрестоносцями чи іншими героями середньовіччя і ренесансу; про минуле родини взагалі не було жодних даних, окрім записів, що містилися у запечатаному конверті, який до Громадянської війни переходив від батька до старшого сина з вказівкою відкрити його після смерті попередника. Всі почесті, які нам належали, ми здобули уже в еміграції — славу гордого і шанованого, хоча й трохи відлюдькуватого і нетовариського роду з Вірджинії.

Під час війни наше становище похитнулося і все життя пішло шкереберть, коли згорів Карфакс[76], наш дім на берегах річки Джеймс. Мій дід, тоді уже старезний, загинув у тому вогняному пеклі, а з ним і конверт, який пов’язував нас із нашим минулим. Я й досі пам’ятаю цю пожежу так само чітко, як бачив її, коли мені було сім років: з усіма криками солдат Федерації, вересками жінок, із завиваннями і молитвами негрів. Мій батько був в армії, обороняв Річмонд, і після багатьох формальностей нам із мамою дозволили перетнути лінію фронту, щоб приєднатися до нього.

Після закінчення війни ми всі переїхали на Північ, на батьківщину моєї матері, де я і виріс, до зрілого віку ставши надзвичайно заможним і запеклим янкі. Ані я, ані мій батько так ніколи і не дізналися, що було у нашому спадковому конверті, тож коли я поринув у рутину ділового життя Массачусетса, то втратив будь-який смак до таємниць, які, очевидно, ховалися десь глибоко у корінні мого генеалогічного дерева. Якби ж то я підозрював, у чому вони полягали, то радо б віддав Ексгемський пріорат на поталу плісняві, кажанам і павукам!

Мій батько помер 1904 року, не залишивши жодних настанов ні мені, ні моїй єдиній дитині, Альфреду, десятирічному хлопчику, який виріс без матері. Саме мій син змінив порядок успадкування родинних традицій, бо я міг розповісти йому хіба лише несерйозні здогади про минуле роду, тоді як він, уже бувши офіцером авіації, коли війна занесла його до Англії 1917 року, писав мені про деякі цікаві легенди, що стосувалися наших предків. Вочевидь, у Делапорів була розмаїта і чомусь моторошна історія, бо друг мого сина, капітан Едвард Норріс з Королівського Повітряного флоту, що мешкав біля нашого родинного маєтку в Анчестері, згадував про якісь сільські перекази, за дикістю і неймовірністю до яких могла дорівнятися не кожна літературна вигадка.