Читати книгу - "Снігові іскри, Кіра Леві"

Розділ 35.

Олеся увійшла до кабінету Максима енергійно, немов вихор. Її блакитні очі сяяли натхненням, а губи тремтіли в нетерплячій усмішці.

— Максиме, ти не уявляєш, наскільки це було круто!

Чоловік відвів погляд від монітора, де розбирався з поточною поштою, і усміхнувся, спостерігаючи, як його Горобчик увірвалася до кабінету, наче та сама хуртовина, яка звела їх. Вставши з крісла, він зробив крок їй назустріч, маючи намір допомогти з пальтом, але Олеся вже скинула його і недбало перекинула через спинку найближчого крісла.

Не гаючи жодної секунди, вона швидко подолала відстань, що розділяла їх, і, ставши на носочки, обійняла його, зазирнувши в очі з таким захватом, що в Максима мимоволі здригнулося серце.

Його руки міцніше обхопили її за талію, притягуючи ближче, щоб насолодитися теплом її тіла. Губи знайшли її перш ніж вона встигла вимовити хоч слово. Поцілунок був коротким, але насиченим, у ньому змішалися нетерпіння, радість від зустрічі й та незмінна ніжність, яку він відчував до цієї жінки.

Тільки після цього Максим трохи відсторонився, не випускаючи її з обіймів, і з легкою посмішкою запитав:

— Судячи з твого вигляду, Верник зробив тобі дуже цікаву пропозицію.

— Не просто цікаву! Це... це неймовірно! Він не тільки хоче картини, але погодився на розпис стін! Уявляєш?

Олеся знехотя розтиснула обійми, дозволяючи Максиму трохи відсторонитися, але не відводила погляду. Цей чоловік увійшов у її життя так стрімко, що вона ледве встигла усвідомити, наскільки міцно він у ній укорінився. Ще недавно вона вважала себе людиною, яка вміє бути самостійною, жити, не прив'язуючись, будувати майбутнє, покладаючись тільки на себе.

Але тепер... Тепер його присутність стала для неї чимось життєво необхідним. Як повітря, як світло, як натхнення, без якого втрачається сенс. Вона звикла до його голосу, до того, як тепло його руки лягають на її спину, до того, як у його очах миготить той самий вогник захоплення, коли він дивиться на неї.

І від цього часом ставало нестерпно страшно. Тому що щастя — річ крихка. Один неправильний рух, одна помилка, і воно може вислизнути, як пісок крізь пальці. Але дивлячись зараз на Максима, відчуваючи, як його пальці все ще стискають її талію, вона розуміла: це не просто швидкоплинне захоплення. Це найсправжніше, що могло бути. І воно варте того, щоб за нього боротися.

Максим підняв брову, тепер уже справді заінтригований.

— Це ти запропонувала?

— Так! І Верник загорівся ідеєю. Сказав, що це додасть унікальності інтер'єру.

— А я казав, що ти талант? — чоловік схилився ближче, погляд став теплим, чіпким.

Олеся закотила очі, але все ж не змогла приховати задоволення від компліменту.

— Ну, казав... Але одна річ, коли це говорить коханий чоловік, і зовсім інша — коли досвідчений бізнесмен погоджується інвестувати у твоє мистецтво.

— Коханий?

Максим злегка примружився, вивчаючи її обличчя, вловлюючи відтінки емоцій у блакитних очах. Вона вимовила це з такою природною впевненістю, немов і не сумнівалася в почутті у відповідь і зараз дивилася відкрито, не бентежачись і не відводячи очей. А він? Він жодного разу не озвучив уголос те, що вже давно знав серцем: Олеся була тією самою жінкою, з якою хотілося засинати й прокидатися, ділити дні й ночі, радощі й турботи, вплітаючи її в кожну мить свого життя.

Олеся впевнено кивнула, відповідаючи на його запитання, але в цей момент пролунав легкий стукіт у двері.

— Пане Сапсан, обід, — до кабінету заглянула Альбіна.

Максим подивився на сервірований столик, який помічниця відкотила всередину.

— Чудово, Альбіно. Дякую.

Олеся подивилася на страви — легкий салат, гаряче і десерт.

— Ти замовив обід?

— Звісно. Ти ж захопилася зустріччю і напевно нічого не їла.

Вона глузливо фиркнула, але в душі була вдячна за таку турботу. Як же приємно було усвідомлювати, що про неї піклуються. Не тому, що повинні, а тому що хочуть.

— Це я мала згадати, що вже обід і захопити що—небудь із собою. Але... коли йдеться про творчість, я геть забуваю про прозаїчні речі на кшталт їжі.

Максим підсунув до неї тарілку.

— Їж. Це не прохання.

Олеся без заперечень взялася за виделку. Вони пообідали спокійно, адже атмосфера була легкою. Максим бачив, як його Горобчик світиться від щастя, і сам відчував, як настрій помітно поліпшується.

Проблеми нікуди не поділися, але тепер він дивився на них інакше.

Потап пропав. З грошима. Це факт. Але не нерозв'язна катастрофа для його компанії. Усього лише нове завдання, яке потрібно вирішувати.

Максим глибоко вдихнув і, поки Олеся доїдала десерт, уже подумки формулював план.

По-перше, терміново найняти детектива, який займеться пошуками колишнього фінансового директора. Скільки б часу не минуло, рано чи пізно Потап дасть про себе знати — такі люди завжди залишають сліди, особливо якщо в них немає чіткого плану втечі. Максим знав: рано чи пізно жадібність або безтурботність зіграють із ним злий жарт, і він проколеться. Питання було лише в тому, скільки часу це займе і наскільки швидко вдасться повернути викрадене. По-друге, тримати під контролем податкову перевірку доведеться самому, щоб не припуститися найменшої помилки і запобігти можливим звинуваченням. Його компанія була чиста, але відсутність головного фінансиста могла викликати непотрібні запитання, а отже, краще бути готовим до будь-якого сценарію.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍