Читати книгу - "Хірург"

хіба ні? Ви незлюбили її з першого дня. Вам не давало спокою…

– Що ви у неї закохалися?

Повисла тривала пауза.

Коли Ріццолі знову заговорила, вона не могла приховати свого сарказму.

– А знаєте, Мур, попри всі ці ваші пишномовності про цінність жіночого розуму і вмінь, ви все одно спокушаєтесь на те, що й інші чоловіки. На цицьки і гарний зад.

Він побілів від люті.

– То значить, ви ненавидите її за те, що вона гарно виглядає? І ви сердитесь на мене, що я спокусився на це. Знаєте що, Ріццолі? Який чоловік спокуситься на вас, якщо ви самі себе не любите?

Вона ображено дивилася йому вслід. Лише кілька тижнів тому вона думала, що Мур – остання людина на цій планеті, яка може сказати щось настільки жорстоке. Його слова жалили сильніше, ніж із вуст будь-кого іншого.

Вона навіть не хотіла думати про те, що насправді він міг мати рацію.

Унизу, минаючи вестибюль, вона зупинилася біля меморіальної дошки загиблим бостонським поліцейським. Їхні імена було викарбувано на стіні в хронологічному порядку, починаючи із Єзекіїля Годсона, який загинув у 1984 році. На гранітній підлозі стояла ваза із квітами. Загинеш при виконанні – й одразу станеш героєм. Як просто, а головне – навіки. Вона нічого не знала про тих людей, чиї імена стали безсмертними. Вона лише здогадувалась, що деякі з них могли бути не такими уже й безгрішними, але смерть зробила їхні імена і репутацію недоторканними. Ріццолі стояла перед тією меморіальною дошкою і майже заздрила їм.

Вона вийшла надвір і сіла до своєї автівки. Обнишпоривши ящичок з усілякими дрібницями, вона таки видобула звідти карту Нової Англії. Розклала її на сидінні і глянула на два можливі напрямки: Нашуа, Нью-Гемпшир, або ж Літія, на заході штату Массачусетс. Воррен Гойт скористався банкоматом в обох місцях. Вона мала поцілити пальцем у небо. Залишалося тільки підкинути монетку.

Вона завела двигун. Годинник показував пів на одинадцяту. Вона дістанеться Літії не раніше опівдня.

Вода. Це все, про що могла думати Кетрін. Як прохолодна і така приємна на смак вода змочує її горло. Вона пригадувала всі питні фонтанчики, з яких колись пила, усі ті відполіровані залізні оази в коридорах лікарні, що випускали холоднющу воду, яка текла їй по губах, по підборіддю. Вона пригадувала кубики льоду і те, як пацієнти щойно після операції витягували свої шиї та, наче маленькі пташенята, розтулювали пересохлі губи, аби лише отримати кілька дорогоцінних крапель води.

А ще вона пригадала Ніну Пейтон. Прив’язана до власного ліжка, вона розуміла, що от-от помре, та її думки заполонила нестерпна спрага.

«Ось так він мучить нас. Ось так він примушує нас скоритися. Він хоче, щоб ми благали про ковток води, благали про помилування. Він прагне цілковитого контролю над нами. Він хоче, щоб ми визнали його владу».

Усю ніч вона була сама й дивилася на ту одиноку лампочку. Кілька разів засинала, а тоді різко прокидалася, охоплена панікою. Але паніка не тривала довго, година минала за годиною, а їй ніяк не вдавалося вирватися зі своїх пут, і поступово вона поринула в стан тривожного очікування. Вона перебувала у якомусь кошмарному сні, лежала в напівтемряві, на межі забуття і реальності, а її думками заволоділа нестерпна потреба втамувати свою спрагу.

Вона почула кроки. Зі скрипом відчинилися двері.

Кетрін миттю отямилася. Раптом її серце загупало так сильно, ніби хотіло вирватися з грудей. Вона вдихнула вологе і прохолодне повітря, що тхнуло підвалом, землею і вогким камінням. Вона ковтала повітря ривками, а кроки вже рипіли на сходах, і вона побачила його, він схилився над нею. Світло самотньої лампочки відкидало на його обличчя химерні тіні, він скидався на усміхнений череп із пустими чорними очницями.

– Ти хочеш пити, правда? – озвався він. Такий тихий голос. Такий лагідний голос.

Вона не могла говорити через заклеєний скотчем рот, та він міг побачити відповідь у її безтямних очах.

– Поглянь, що я маю, Кетрін. – Він простягнув їй склянку, і вона почула такий приємний дзенькіт кубиків льоду, побачила блискучі краплинки води, що стікали по холодному склі. – Хочеш ковточок?

Вона кивнула, не відриваючи погляду від склянки. Спрага зводила її з розуму, але вона вже думала про те, що буде далі, після ковтка цієї чудової рідини. Планувала свої дії, зважувала свої шанси.

Він збовтав воду, і кубики льоду із дзенькотом вдарилися об скло.

– Тільки за умови, що ти будеш гарно поводитися.

«Буду», – пообіцяли її очі.

Болючим ривком він відірвав скотч. Вона не рухалась, дозволивши йому встромити їй до рота соломинку. Вона жадібно потягнула воду, але цього ковтка заледве чи вистачило, аби погасити палючу спрагу, що вирувала в її горлі. Вона пила і пила, аж закашлялась, розбризкуючи такі дорогоцінні краплинки води.

– Не можу… не можу пити лежачи, – видихнула Кетрін. – Будь ласка, дозволь мені сісти. Будь ласка.

Він відставив склянку і пильно дивився на неї, його очі здавалися бездонними чорними озерцями. Він бачив жінку, що от-от знепритомніє. Жінку, яку треба привести до тями, якщо він хоче отримати задоволення від своєї операції.

Він почав перерізати скотч на її правому зап’ясті.

Серце Кетрін несамовито гупало, і вона налякалась, що він помітить, як воно виривається з її грудей. Він звільнив її праву руку, і вона безвольно опустилась на ліжко. Кетрін не рухалась, не напружувала жоден м’яз.

Тиша видавалась безкінечною. «Ну ж бо. Звільни мою ліву руку. Ріж!»

Занадто пізно вона зрозуміла, що увесь цей час лежала, затамувавши подих, і він помітив це. У відчаї вона почула, як він зі скрипом відмотує новий шматок скотчу.

«Зараз або ніколи».

Кетрін наосліп потягнулася до таці з інструментами. Вона перекинула склянку з водою, і кубики льоду розлетілися по підлозі. Її пальці відчули холодну сталь. Скальпель!

Тієї миті, коли він кинувся до неї, вона замахнулася скальпелем і відчула, що лезо різонуло його шкіру.

Він з криком відсахнувся, стискаючи свою руку.

Вона вивернулась і розрізала скальпелем скотч, який стримував її ліву руку. Друга рука теж вільна!

Вона різко сіла, і зненацька їй потемніло в очах. День без води ослабив її, і вона щосили намагалася зосередитись, спрямувати лезо на скотч, яким було прив’язано її праву щиколотку. Вона різонула наосліп і відчула гострий біль. Ще один змах скальпелем – і її нога звільнена.

Вона простягнула руку, аби перерізати останній шматок скотчу.

Важкий ретрактор ударив її у скроню. Удар був такої сили, що їй з очей полетіли