Читати книгу - "Відьмак. Час Погорди"

захропів і відступив, підводячи голову. Цірі нап’яла вузду, відкинувшись у сідлі.

— Чи знаєш, чому ти все ще жива, кретинко? — гарикнула ельфійка, відкидаючи волосся з чола. — Хлоп, якого ти милосердно пощадила, передчасно звільнив клямку, влучив у коня замість тебе. Інакше сиділа б та стріла в тебе у спині по самі пера! Навіщо ти той меч носиш?

— Облиш її, Іскро, — сказала Містле, обмацуючи мокру від поту шию свого скакуна. — Ґіселере, мусимо сповільнитися, бо загонимо коней! Та й ніхто нас не гонить.

— Я хочу якнайшвидше перейти Вельду, — сказав Ґіселер. — За річкою відпочинемо. Кейлі, як твій кінь?

— Витримає. Він не породистий, на перегони не піде, але витривала тваринка.

— Ну то вперед.

— Зараз, — сказала Іскра. — А та шмаркуля?

Ґіселер озирнувся, поправив кармазинову пов’язку на чолі, затримав погляд на Цірі. Обличчя його, його вираз нагадували трохи Кейлі — та сама зла гримаса на губах, такі само примружені очі, худі високі вилиці. Втім, був він старшим за світловолосого Щура — синювата тінь на щоках свідчила про те, що голиться він уже регулярно.

— Ну власне, — сказав жорстко. — Що з тобою, мандрьохо?

Цірі опустила голову.

— Вона допомогла мені, — відізвався Кейлі. — Якби не вона, той паршивий Хват приколов би мене до стовпа…

— У селі, — додала Містле, — бачили, як вона втікає із нами. Одного вона хльоснула, і я сумніваюся, що він виживе. Це поселенці з Нільфгарду. Якщо дівчина потрапить їм у лапи, вони її заб’ють. Не можемо ми її полишити.

Іскра пирхнула гнівно, але Ґіселер махнув рукою.

— До Вельми, — вирішив, — нехай вона їде із нами. Потім побачимо. Всядься на коні як належить, дівко. Якщо відстанеш, ми оглядатися не будемо. Зрозуміла?

Цірі квапливо кивнула.

— Кажи, дівчино. Що ти за одна? Звідки ти? Як звешся? Чому їхала під стражею?

Цірі схилила голову. Під час поїздки мала досить часу, щоб спробувати вигадати якусь історійку. Вигадала кілька. Але ватажок Щурів не виглядав на того, хто повірить хоча б в одну.

— Ну, — підігнав її Ґіселер. — Ти їхала з нами кілька годин. Їси з нами, а я ще не мав можливості з’ясувати, як звучить твій голос. Ти німа?

Вогонь вистрелив угору полум’ям і снопами іскор, заливши руїни пастирської хати хвилею золотого світла. Наче слухаючись наказів Ґіселера, вогонь висвітлив обличчя допитуваної, щоб зручніше було по ньому викрити брехню і фальш. Але ж я не можу сказати їм правди, подумала Цірі із розпачем. Це розбійники. Бриганди. Коли довідаються про нільфгардців, про те, що Хвати схопили мене задля нагороди, то самі можуть захотіти ту нагороду здобути. Крім того, правда занадто неправдоподібна, аби в неї повірити.

— Ми вивезли тебе з поселення, — повільно продовжував отаман банди. — Забрали тебе сюди, до однієї з наших криївок. Отримала ти їжу. Сидиш біля нашого вогню. Тож кажи, хто ти така!

— Дай їй спокій, — відізвалася раптом Містле. — Як дивлюся на тебе, Ґіселере, то так і бачу ніссіра, Хвата, або й одного із тих нільфгардських сучих синів. І відчуваю себе наче на допиті, прив’язаною в підвалі до катівської лавки!

— Містле права, — сказав світловолосий, одягнений у півкожух. Цірі здригнулася, почувши його акцент. — Дівчина, схоже, не хоче говорити, хто вона, — й має на те право. Я, коли до вас приєднався, також був маломовним. Не хотів видавати, що був одним із нільфгардських сучих синів…

— Не плети, Рефе, — махнув рукою Ґіселер. — Із тобою воно по-іншому було. Та й ти, Містле, також аж занадто. Це ніяке не слідство. Я хочу, аби вона сказала, хто вона й звідки. Коли довідаюся про те, вкажу їй шлях до дому — й по всьому. А як я то маю зробити, коли не знаю…

— Нічого ти не знаєш, — Містле відвела погляд. — Навіть того, чи має вона взагалі дім. А мені так здається — що не має. Хвати загорнули її зі шляху, бо була вона сама. Це схоже на тих боягузів. Якщо наказуєш їй іти, куди ноги понесуть, вона не виживе в горах на самоті. Роздеруть її вовки, або сконає вона з голоду.

— То що ми маємо із нею вчинити? — сказав юначим басом той плечистий, тицяючи палкою у головні вогнища. — Залишити поблизу якогось селища?

— Чудова ідея, Ассе, — закепкувала Містле. — Хлопів не знаєш? Їм зараз рук до праці бракує. Змусять дівчину пасти худобу, зламавши спершу ногу, щоб не могла втекти. Ночами стануть вважати її нічиєю, а тому — спільною власністю. Буде вона платити за їдло й дах над головою сам знаєш якою монетою. А навесні отримає родову гарячку, народжуючи комусь байстрюка в брудному хліві.

— Якщо ми залишимо їй коня і меч, — повільно процідив Ґіселер, усе ще дивлячись на Цірі, — то я не хотів би опинитися у шкірі хлопа, який задумав би зламати їй ногу. Або зробити байстрюка. Ви бачили плясовисько, яке вона відтанцювала в корчмі із тим Хватом, якого пізніше зарубала Містле? Він повітря сік, а вона танцювала собі, наче ніде нічого… Ха, якщо чесно, то мало мені діла до її імені й роду, але те, де вона навчилася цим фокусам, я був би радий дізнатися…

— Фокуси її не врятують, — відгукнулася Іскра, яка досі гострила меча. — Вона тільки танцювати й уміє. Щоб вижити, треба вміти вбивати, а цього вона не зуміє.

— Хіба зуміє, — вищирив зуби Кейлі. — Як у селі тяла через шию того хлопачину, кров на півсажня вгору полетіла…

— А вона від того мало не зомліла, — пирхнула ельфійка.

— Бо це ще дитина, — втрутилася Містле. — Я здогадуюся, ким вона є і де навчилася цих фокусів. Бачила я таких, як вона. Це танцюристка чи акробатка з якоїсь мандрівної трупи.

— А відколи це, — знову пирхнула Іскра, — є нам справа до танцюристок чи акробаток? Псячий хвіст, північ наближається, спати хочеться. Закінчуйте, нарешті, із цією порожньою балаканиною. Треба виспатися і відпочити, щоб завтра до сутінок встигнути в Кузню. Тамтешній солтис, ви ж про це не забули, видав Кейлі ніссірам. Тож усе селище повинне побачити, як нічка стає багряною. А дівчина? Має коня, має меч. І те, й інше вона чесно здобула. Дамо їй трохи їдла та грошви. За те, що врятувала вона Кейлі. Й нехай собі йде, куди схоче, нехай сама про себе дбає…

— Добре, — сказала Цірі, стискаючи губи та підводячись.

Настала тиша, яку переривало тільки потріскування вогню. Щури дивилися на неї із цікавістю, чекали.

— Добре, — повторила вона, дивуючись чужому звучанню свого голосу. — Я не потребую вас, не просилася…