Читати книгу - "Крила кольору хмар"

знайомий чоловічий голос пробує повернути мене до тями.

Змушую себе розплющити одне око.

Друге не відкривається, вії злиплись, і взагалі боляче ворухнутись. Власник голосу може й сам підійти так, аби я змогла його розгледіти.

Підходить. Опускається на коліна. Це Віктор. Мій любий янгол із білими крилами. В очах — біль, а от у кутиках губ — полегкість.

— Рідний мій змучений янголе! Тепер усе буде добре. Я завжди поруч.

Він ще щось там каже про мою сміливість та відвагу, але цього я майже не чую. Бо від обережного доторку його долоні до моїх уст враз стає легше. І мені вже не так болить, тобто болить сильно, але не там, де була видерта з корінням душа, бо моя душа, цілісінька і незачеплена, знову на місці…

На місці?

Утома та розуміння стискають мене важкими лещатами. Віктор віддав за повернення моєї душі власну благодать…

Та хіба я просила?! Мені не потрібна допомога аж такою ціною… Однак я мовчу, бо не вистачає сил пояснювати це йому. Та й чи варто? Уже нічого не зміниш.

Та Віктор не виглядає наляканим. Його зараз більше турбує моє здоров’я. Він намагається підбадьорити, відкрито всміхається і запевняє, що геть усе в мене до весілля заживе.

Він бере мене на руки, пригортає до себе. Крізь прикриті повіки я бачу, як нас пропускає натовп, мовчки, без шикання та прокльонів. І раптом я згадую про ключ. Він і досі в моїй міцно затиснутій долоні. Я маю цей ключ так заховати, щоб його ніколи ніхто не знайшов. Але куди? Шкода, що мені його не вдалося відправити до пекла. Долоня судомно стискається… Я мушу знищити цей ключ. Бажання — наче молитва. Може, хтось її і почує? І, здається, мене таки чують! Стиснутий кулак раптом прошиває болем — таким, що на хвилю перестаю відчувати всі інші свої негаразди й біди.

Судомить руку. Віктор, здається, все розуміє. Він обережно, але рішуче розтискає мені долоню, кривиться при цьому так, наче і йому пече. Видихає чи то вражено, чи зачаровано, аж доводиться вертіти важкою головою на неслухняній шиї, аби розгледіти, що то його аж так здивувало?

Ключа, через який стільки всього трапилося, більше немає. Є тільки сильно пропечена долоня та купка чорного попелу, який летить униз, підхоплений ранковим вітерцем. Придивляюся до рани. Не збагнути так відразу, чи то стилізований хрест, чи силует птаха, чи схематична людська постать із крилами замість рук… Гарно. А головне — цим точно жодні двері не відчиниш. Історія ключа від дверей Втраченого Раю закінчилася, нову вже хай пише хтось інший, але тільки не я…

Сонце зійшло, і я добре бачу, як у його променях на своєму білому коні гарцює небесний вершник. Світовидовим полем проїжджає сам Світовид. Народжується день, народжується сонце, народжуємося ми. Я всміхаюся й заплющую очі.

— Адо! Розплющ очі! Не смій умирати, не зараз! Ти будеш жити, чуєш?! — шепоче гаряче Віктор.

Який він смішний… Янголи так не вмирають. Так вони просто непритомніють.

Урешті, я заслужила хоч трохи перепочинку…

Епілог

Місяць по тому

Якби міг, Віктор закурив би, хай ніколи й не розумів, що гарного знаходять у цьому занятті курці. Та хоч було б чим руки зайняти, а може, й голову. Однак для Ади це питання чомусь принципове. Тож довелося дати слово, що ніколи й ні за яких обставин не візьме цигарку до рота. Тому теперечки залишається стояти на площадці лікарняних сходів перед вікном й уважно вивчати давно знайомий краєвид двору, який сьогодні задля різноманітності заполонений не лише змарнілим від пізньої осені листям, але й калюжами.

— Ну, як там твоє сонечко?

Віктор знизує плечима. Навіщо питати очевидне? Ілля завжди знає усе краще за нього і все ще не забуває принагідно повчати колишнього напарника з будь-якого приводу чи без нього.

— Одужує потроху. Уже починає вариводити, як усі, хто хворобу долає. Заявила, що як вичухається і знову навчиться розправляти крила, то розмалює їх усіма кольорами веселки.

Ілля опускає голову, ховаючи усміх в очах. Певно, уявив таку картину в деталях.

— Ну, хай спробує. Може, тоді швидше переконається, що головне не те, які ті крила зовні, а те, що в душі відбувається.

— Та я не про це хотів сказати… Просто вона почувається винною щоразу, коли крила в розмові згадуються. От як її переконати, що я не жалкую про вчинене?!

Ілля вичікувально мовчить кілька секунд, не поспішає щось радити. Зазвичай відповідає відразу, посилаючись при цьому на свій чималий досвід. Урешті не втримується.

— Ти ж не шкодуєш, так? Що заплатив благодаттю за душу сірого янгола?

— Не шкодую. — Віктор перестає вдавати, що його цікавить подвір’я, повертає голову до співрозмовника. — Усоте мене запитуєш, і я всоте відповідаю. Важко, звісно, було, особливо попервах, але це — справедлива плата за те, щоб Ада жила, і, головне, за те, щоб залишалася собою. От тільки я її поки що саму покинути не можу, бо сам розумієш… Місто ніяк не вщухне. То ледве втишились темні з сірими, переставши змагатися, хто з них крутіший покидьок. То з наших дехто шкодує, що не можна одним махом позбутися «вороже налаштованих» янголів та істот. Постійно щось відбувається. Як, скажи, таку праведницю, котра має талант утрапляти в усі підряд халепи, саму лишати? Тим паче, що вона ніяк не адаптується до нових знань. Слухай, друже, а може, і справді мені її залишити? Ну, щоб вона винуватою поруч не почувалася? Ти ж справишся сам чи ні?

— Охо-хо, Вікторе. Знаєш, хто найшвидше адаптувався до нової ролі? Ти! Це ж треба таким мотлохом голову забивати! Скільки я схожої маячні від закоханих парубків наслухався… Майже слово в слово! Іди краще до палати, розумнику.

— Не можу поки. Ірен малу Христю в гості привела. Хай собі пощебечуть. Мала на Аду добре впливає, незгірш за ліки.

— Тільки от не пощастило з матінкою, на жаль…

Віктор кивнув, не став уточнювати, кому саме. Хоча в цьому випадку, певно, фраза стосувалася обох дівчат.

— А Софія поки не пробує малу повернути?

— Навіщо? Сірі від Христі не в захваті, навіть за їхніми мірками перебір. Темні взагалі виродком вважають. До того ж кровна родичка Ади, хай і напівкровна, але це — ще та репутація.

— Я не думаю, що все так просто, Вікторе! Пильнуй! Сірі — гарні актори. Вони від свого не відступляться. І то від обох сестер не відмовляться. Зрештою, це було б великою