Читати книгу - "Повна темрява. Без зірок"

роду скрегіт налякав би її до заціпеніння. Зараз він не торкнув її ані найменшим чином. Вона тут по роботі, котру мусить виконати. Все тепер звелося тільки до досягнення мети, і це дарувало величезне полегшення — звільнення від усього того зайвого емоційного багажу. Вона вступила у сморід якогось жирного м’яса, яке Малий Водій певне був смажив собі на вечерю. Дочула звуки закадрового реготу з телевізора. Якийсь ситком. «Зайнфельд»[173], — подумала вона.

— Якого чорта ти тут робиш? — гукнув Лестер Стжельке крізь гогітливу фонограму. — В мене тільки півтора пива залишилось, якщо це те, по що ти приїхав. Ось лишень доп’ю та й лягаю спати.

Вона вирушила на звук його голосу.

— Якби ти мені та й був подзвонив, я б уберіг тебе від клопо...

Вона увійшла до кімнати. Він побачив її. Тесс, з револьвером в руці і в картузі, котрий зазвичай нацуплював сам Лестер, коли на нього навалювалася та його жага, не переймалася міркуваннями й припущенням про реакцію цього чоловіка на з’явище перед ним його останньої жертви. Ба навіть якби й навпаки, вона все одно ніколи не змогла б передбачити надмірності того, що наразі побачила. Щелепа в нього відпала, а потім усе його лице цілком застигло з роззявленим ротом. Бляшанка пива, котру він до того тримав, випала з пальців йому на коліна, виливаючи піну на той єдиний предмет одягу, що був на ньому, пожовклі труси «Жокей»[174].

«Він бачить примару, — подумала вона, підходячи до нього з націленим револьвером. — Це добре».

Хоча у вітальні панував холостяцький безлад і не було в ній ні снігових кульок, ні гарнюніх статуеток, Тесс вистачило часу роздивитися, що телеглядацький комплект тут був точнісінько такий самий, що і в будинку його матері на Ажур-лейн: крісло «Лей-зі-бой», столик-таця (тут, замість дієтичної коли та сирних «Дудлів», на ньому стояла остання, не відкупорена ще бляшанка «Синьої стрічки Пабста»[175] та пакет «Дорітос»[176]) та той самий номер «Телегіда» з тим самим Джорджем Констанса[177] на обкладинці.

— Ти ж мертва, — прошепотів він.

— Ні, — відповіла Тесс, приставляючи дуло «Лимоночавильника» йому до скроні. Він зробив єдину немічну спробу вхопити її за зап’ясток, але це йому допомогло, як сліпому дзеркало. — Це ти мертвий.

Вона натисла гачок. З вуха в нього вдарила кров, а голова різко шарпнулась набік. Він став схожим на людину, що намагається, вивертаючи голову, боротися зі спазмом в шиї. В телевізорі Джордж Констанса повідомив:

— Я плавав у басейні, я плавав у басейні.

Публіка зареготала.

— 41 —

Уже було близько півночі, і вітер дув ще сильніше. Під його поривами здригався цілком весь дім Лестера Стжельке, і за кожним таким разом Тесс згадувалося те поросятко, що збудувало собі солом’яну хатку.

Малому поросятку, котре жило в цій хатці, більше ніколи не доведеться боятися, що одного разу його гівняний будиночок здує геть на пси, бо у своєму фотелі «Лей-зі-бой» воно сиділо вже мертве. «Та й ніяким малим поросятком він не був, — подумала Тесс. — А був він великим поганим вовчиськом».

Вона сиділа на кухні, писала у шкільному зошиті «Синій коник»[178], який їй трапився нагорі, у спальні Стжельке. На другому поверсі було чотири кімнати, але тільки спальня залишалася не загаченою всяким мотлохом, від скелетів залізних ліжок до підвісного мотора «Евінруде»[179], котрий мав такий вигляд, ніби його скинули з даху п’ятиповерхового будинку. Оскільки, щоб розібратися серед тих завалів нікчемного, даремного і марного непотребу, знадобилися б тижні, а то й місяці, Тесс обернула всю свою увагу до спальні Стжельке і ретельно її обшукала. Зошит «Синій Коник» став просто бонусом. Вона знайшла те, що шукала, у старій дорожній сумці, яку було запхано в самісіньку глибину верхньої полиці шафи, та ще й замасковано — утім, безуспішно — старими журналами «Нешенел Джеографік». У сумці сплутаним жужмом лежала жіноча білизна. Її власні трусики були зверху. Тесс засунула їх собі до кишені і, на манер деревного щура[180], поклала на їх місце моток жовтого човнового троса. Нікого не здивує така знахідка в сумці з дамськими трофеями ґвалтівника і вбивці. Крім того, цей тросик їй уже не знадобиться.

«Тонто, — промовив Самотній Рейнджер. — Тут нашу роботу закінчено»[181].

А те, що вона писала, тимчасом як «Зайнфельд» поступився місцем «Фрейзеру», а «Фрейзер»[182] місцевим новинам (один мешканець Чикапі виграв у лотереї, а інший зламав собі хребет, упавши з риштовання, отакий-от баланс), було зізнанням у формі листа. Коли вона розпочала вже п’яту сторінку, новини по телевізору поступилися безкінечній рекламі «Всемогутнього очищення». Денні Віерра проголошував: «Деякі американці мають дефекацію лише раз на два-три дні, а оскільки це в них триває роками, вони вважають, що це нормально! Будь-який лікар, котрий не даремно їсть свій хліб, скаже вам, що це не так!»[183].

Лист мав заголовок: «ДО ВІДПОВІДНИХ ОФІЦІЙНИХ ОСІБ», і перші його чотири сторінки містили один суцільний розділ. У її голові цей текст немов криком кричав. Рука в неї втомилася, а кулькова авторучка, яку вона знайшла в шухляді на кухні (по корпусу йшов золочений, уже майже затертий напис «ЧЕРВОНИЙ ЯСТРУБ. ВАНТАЖНІ АВТОПЕРЕВЕЗЕННЯ»), подавала всі ознаки того, що ось-ось всохне, але Тесс уже, слава Богу, майже закінчила. Малий Водій так і сидів у своєму фотелі «Лей-зі-бой», не дивлячись уже телевізор, а вона згори п’ятої сторінки нарешті розпочала писати новий розділ.

«Я не висловлюватиму жалю щодо того, що я зробила. Не буду також запевняти, ніби я робила це, перебуваючи в психічно-хворобливому стані. Це було б надто просто. За інших обставин — менш жахливих, маю на увазі — я могла б заявити: «Трапилась природна помилка, ці двоє виглядали такими схожими один на одного, майже як близнюки». Але обставини були не іншими, а саме такими, якими були.

Я думала про спокуту, сидячи тут, пишучи цей текст, під звуки його телевізора й вітру надворі — та не тому, що маю надію на прощення, а тому що, як мені здається, неправильно робити щось неправильне, не спробувавши принаймні зробити щось правильне. (Тут Тесс згадала, як чоловік, що виграв у лотерею, і той, що зламав собі хребта, урівноважили один одного, але це така концепція, яку їй важко було б висловити в такому втомленому стані, до того ж не було