Читати книгу - "Спаситель"

ти зателефонував поліцейському й зізнався?

Мадс Гільструп знизав плечима:

– Я, власне, прагнув не йому телефонувати, а Харрі Холе. Але той бовдур не мав візитівки, тому я зателефонував за номером, який мав. Халворсену абощо. Не пригадаю, я був п’яний.

– Чи ти комусь ще казав про це? – спитав Юн.

Мадс Гільструп замотав головою і, піднявши пляшку, відпив ковток.

– Лише батькові.

– Батькові? А, звісно, звісно.

– Звісно? – Мадс пирхнув. – Чи ти любиш свого батька, Юне Карлсене?

– Так. Дуже люблю.

– І ти не згодишся, що любов до батька може бути прокляттям? – Юн змовчав, а Мадс вів далі: – Батько прийшов відразу потому, як я зателефонував поліцейському, а коли я розповів йому, знаєш, що він зробив? Узяв лижну палицю і побив мене. А старий шкарбун досі боляче б’ється. Адже ж знаєш, зненависть додає сил. Він сказав: якщо я ще хоч комусь розповім, змішавши з брудом репутацію родини, він уб’є мене. Отак і сказав. І знаєш… – Мадсові очі вмить сповнилися слізьми, голос затремтів. – Я все одно його люблю. Й часом мені видається, що саме за це він так люто мене ненавидить. За те, що я, його єдиний син, такий кволий, що навіть не здатен ненавидіти його у відповідь.

Він, стукнувши, поставив пляшку додолу, кімнатою прокотилася луна. Юн схрестив долоні.

– А тепер послухай мене. Поліцейський, якому ти зробив зізнання, зараз перебуває у комі. І якщо ти присягнеш не переслідувати мене та моїх близьких, я обіцяю, що ніколи тебе не викрию.

Мадс Гільструп ніби й не чув Юнових слів, він знов і знов дивився на екран, де спиною до них стояли наречені.

– Дивись, вона саме відповідає «так». Я знов і знов переглядаю цей епізод. Бо не збагну. Вона ж заприсяглась. Вона ж… – Він потрусив головою. – Я гадав, може, завдяки цьому вона знов покохає мене, коли я скою цей… злочин, й вона побачить мене таким, який я є. Злочинець має бути сміливим. Сильним. Має бути чоловіком, адже так? А не лише… – Він, голосно зітхнувши, майже гаркнув: -…чиїмось сином.

Юн підвівся:

– Мені час.

Мадс Гільструп кивнув:

– Я маю дещо твоє. Назвімо це… – він замислено прикусив губу, – прощальним подарунком від Рагнхільд.

Повертаючись назад, сидячи у вагончику Хольменколленської дороги, Юн дивився на чорну сумку, яку дав йому Мадс Гільструп.

На вулиці стояла страшенна холоднеча, ті, хто наважився вийти на недільну прогулянку, йшли, здійнявши плечі, з похиленими головами, загорнувшись у шарфи та шапки. Але Беата Льонн наче й не відчувала того холоду, стоячи на Якоб-Оллс-гате, натискаючи кнопку у домофоні, дзвонячи у квартиру Михолечів. Вона взагалі стала нечутлива, отримавши нещодавно звістку з лікарні.

– Найбільша проблема не в серці, – мовив лікар. – З’явилися порушення у решті органів. Найперше – нирки.

Пані Михолеч чекала на сходовому майданчику, провела Беату на кухню, де, тріпаючи себе за волосся, сиділа Софія. Пані Михолеч, наливши води у кавник, поставила на стіл три чашки.

– Нам з Софією краще б побалакати віч-на-віч, – мовила Беата.

– Вона хоче при мені, – відповіла мати. – Кави?

– Ні, дякую. Мені треба у лікарню. Я ненадовго.

– Ні, то й ні. – Пані Михолеч вилила воду з кавника.

Беата сіла напроти Софії. Намагаючись перестріти погляд дівчини, спрямований на пасмо волосся.

– Певна, що нам не потрібно поговорити наодинці, Софіє?

– Навіщо? – спитала дівчина зухвалим тоном, таким, яким роздратовані підлітки з неймовірним успіхом домагаються свого – розлючення співрозмовника.

– Це вельми й вельми особисті речі, Софіє.

– Вона ж моя мати, пані!

– Добре, – мовила Беата. – Чи ти робила аборт?

Софія заклякла. Обличчя спотворив вираз люті та болю.

– Ти про що? – коротко спитала вона, але не спромоглася приховати подив у голосі.

– Хто батько? – поцікавилася Беата.

Софія далі випрямляла уявні волосинки. Пані Михолеч стояла, роззявивши рота.

– Ви мали секс за згодою, чи він тебе зґвалтував?

– Що ви кажете! Як ви наважуєтесь! – вигукнула мати. – Вона ж ще дитина, а ви промовляєте до неї так, наче вона… повія.

– Ваша дочка була вагітна, пані Михолеч. Я лише хочу знати, чи не стосується це справи про убивство, над якою ми працюємо.

Нижня щелепа матері наче з суглобів висунулася й геть упала. Беата нахилилася до Софії:

– Це був Роберт Карлсен? Софіє, він?

Вона зауважила, як губи у дівчини затремтіли.

Мати скочила зі стільця.

– Про що вона торочить, Софіє? Скажи, що то неправда!

Софія уп’ялася обличчям у стіл, затуливши голову руками.

– Софіє! – вигукнула мати.

– Так, – крізь сльози промовила дівчина. – Він. Роберт Карлсен. Я й не гадала… навіть близько не уявляла, що він… на таке здатний.

Беата підвелася. Софія схлипувала, а мати мала такий вигляд, наче її вдарили. Беата відчувала лише заціпеніння.

– Убивцю Роберта Карлсена сьогодні вночі знешкодили, – мовила вона. – Загін швидкого реагування застрелив його на контейнерному складі. Він мертвий. – Вона намарне сподівалася реакції. – Я йду.

Ніхто не чув її, і вона сама пішла до виходу.

Стоячи біля вікна, він споглядав хвилястий білий ландшафт. Ніби молочне море, скуте кригою. То тут, то там виднілися на гребенях хвиль будинки й червоні сараї. А над усім звисало низьке зморене сонце.

– They are not coming back,[53] – мовив він. – Поїхали геть. А може, їх і не було? Може, ти збрехала?

– Вони були тут, – зауважила Мартіна, знімаючи з плити каструлю. – Коли ми зайшли, в оселі було тепло, й ти сам зауважив сліди на снігу. Мабуть, щось трапилось. Сідай, все готове.

Поклавши пістолет поряд з тарілкою, прийнявся за рагу. Слоїки такі самі, як у квартирі Харрі Холе. На підвіконні стояв старий синій транзистор. Звична поп-музика впереміш з незвичною мовою. Саме зараз грала музика, яку він колись чув у кіно, а мама награвала її на піаніно, яке стояло біля вікна, «єдиного з краєвидом на Дунай», як зазвичай казав батько, дражнячи матір. А якщо вона ображалася, він завжди залагоджував сварку, спитавши, як така принадна й інтелігентна жінка могла обрати собі за чоловіка такого, як він.

– У вас з Харрі роман? – спитав він.

Мартіна захитала головою.

– Тоді чому ти принесла квиток на концерт до нього додому?

Вона не відповіла.

Він усміхнувся:

– Як на мене, ти у нього закохалася.

Вона тицьнула в нього виделкою, наче хотіла сказати зауваження, але передумала, лише сказавши:

– А щодо тебе? Чи у тебе вдома є дівчина?

Він похитав головою. Ковтнув води зі склянки.

– Чому? Надто зайнятий?

Він пирснув, забризкавши водою увесь стіл. Нерви, як струна. Тому й не стримав сміху. Мартіна теж розсміялася.

– Чи ти голубий? – Вона втерла сльози, що від сміху сповнили очі. – Може, друга вдома маєш?

Він розреготався ще голосніше. Й сміявся ще довго, вже коли