себе, щоб не стати остаточно іншою людиною; сидить над зошитом, але не наважується писати, машинально водить пером, черкає запопадливо, виходить обличчя бороданя, схожого на Матуса; заїкуватий внучок сусідки, син загиблого партизана, дивиться, що то за страшний дід, і питає, чи тут ніколи не буває зими, тільки осінь аж до весни, а може, тут завжди осінь; панові Болеславу теж дається взнаки те, що нема зими, він почуває себе якимсь вічно брудним, — так він каже, а балаклива сусідка сміється, наче з найдотепнішого жарту; раз чи два випав сніг і за ніч щез, потім сусідка зготувала різдвяну вечерю, хвалилась облаткою, а пан Болеслав хвалив горілку, потім дні стали довшати, каштани під вікнами почали несміло, повільно оживати, внизу проходило все більше людей, серед них дівчина, а може, вже й жінка, струнка і вродлива, так принаймні здавалося згори, з важким темним волоссям, ступала гарно, ледь похитуючи стегнами, і завжди носила парасольку; він не бачив зблизька її обличчя, але в трамваї зразу впізнав, усміхнувся й злегка вклонився, вона відповіла усмішкою, начебто значливою, і тоді йому спало на думку, що, може, вона знає Бартека Новака, потім, почуваючи себе трохи ніяково в ролі кондуктора, він розглядав її руки, вони були випещені, може, дівчина працювала на пошті; коли вона вийшла, усміхнувшись до нього, йому здалося, що він втрачає щось, якусь можливість, котрої чекав дуже давно; та зима, яку заступила млява весна, тяглась неймовірно довго, як уся війна, може, ще довше; доки можна жити отак, поряд самого себе, поза самим собою, не можна так довго жити, треба поміняти не тільки ім’я, треба остаточно змінитися самому; намір написати листа й послати його до Кольська безглуздий, туди вже нема вороття, якщо навіть напише, вони не впізнають його руки, подумають, що хтось над ними підло жартує. Дівчина дуже висока, трохи не вища від нього, поглядає згори і все усміхається. «Новак Болеслав, — чемно рекомендується він, — якщо ви не заперечуєте і маєте час, прогуляємося трохи», вона не любить гуляти, ще не звикла до цього міста, наполовину порожнього, мабуть, воно завжди було безлюдне, є щось таке в самому його задумі, в цій симетрії; «якби ви знали Вільно, особливо Антоколь, то зрозуміли б, що я маю на увазі»; він не знав Вільна, але розумів її — вона почувала себе тут чужою, не на своєму місці. «Мама моя, — розповідала дівчина, — зовсім не виходить з дому, ні, вона не хвора, просто сердита на це місто, пропахле війною й німецьким духом». Він позаздрив, що в неї є мати, навіть така, що з якоїсь примхи не виходить з дому, в нього матері не було, до матері Бартека Новака, яка вже оплакала свого сина, він не міг признатись, тому говорив небагато й залюбки слухав її грудний голос, який ні про що не нагадував; сама вона не була схожа ні на Магду, ні на когось із минулого, була зовсім інша, навіть і не вродлива, хтось перебірливий міг би сказати, що вона погануля зі своєю мужоподібною зовнішністю, орлиним носом і широким ротом, але він не шукав у ній ані краси, ані інших атрибутів жіночості, потрібних для оздоби почуттів; зрештою, вона непомітно гарнішала з розквітом весни, приносила з собою запах перукарні та дешевих цукерків, була дитинна, вірила в кохання і щоразу, коли вони залишалися самі в його кімнаті на четвертому поверсі, питала, чи він кохає її, Бартек запевняв, що так, і не брехав. «Що це значить: «Кохаю тебе»? — думав він, — це значить: «Ти мені дуже потрібна». Коли б він їй сказав: «Я не кондуктор, я став ним через помилку, тимчасово», коли б розповів усе про Бартека Новака, цікаво, чи повірила б, а якби й повірила, то неодмінно знайшла б відповідні слова: «Ти — дезертир, нікчемний зрадник». — «Я не зробив нічого поганого, — відповідав подумки, — воював, та ще й як воював, тепер чесно працюю»; він потягся за чаркою, а вона: «Ти забагато п’єш, справді забагато, і мене споюєш, мама сердиться, коли я приходжу підхмелена»; а він: «Мені треба поміняти роботу». — «Чому»? — «Ти ж не вийдеш заміж за кондуктора», — а думав про інше, про те, що в місті стає все більше людей; хто прибуває, той їздить трамваєм, кондуктор у всіх перед очима, кондуктора легко впізнати, отже, треба перемінити професію, годі виставляти напоказ своє обличчя. А вона: «Ти говориш серйозно?
Про одруження? Коханий, я повинна сказати мамі, повинна познайомити вас, ти їй сподобаєшся, напевно, сподобаєшся, ти кохаєш мене, кохаєш?»
Стук у двері.
— Тут живе Бартоломей Новак?
— Пан Болеслав Новак, — поправляє балаклива сусідка, а малий заїка підтакує.
— Бо-ле-слав? Байдуже, пустіть мене.
То був Модест у всій своїй красі — високий, плечистий, схожий на поміщика або ксьондза, з нещирою усмішкою, ніби приліпленою до безбарвного обличчя.
— Здоров, родичу, скільки літ, скільки зим!
— Ти мені такий родич, як сатана богові.
— Непогано сказано, поки сатана не збунтувався, вони з богом були родичами. Правда ж?
— Чого прийшов?
— Випити з тобою. Горілки.
І Бартек слухняно виставив горілку.
— Живеш, як у бога за дверима.
— Живу.
— В гультяйство вдався?
— Нічого схожого, навпаки. Женюся.
— Оце так номер. Покійник жениться.
— Дурний жарт.
— Можливо.
— То не жартуй по-дурному.
— Не буду. Я не жартувати прийшов. Батьківщина кличе тебе.
— Навіщо батьківщині покійник?
— Дурний жарт.
— Я доволі зробив для батьківщини. Більше, ніж ти. Відчепись. Дай мені спокій.
— Хочеш переждати, поки на червоних кара божа впаде? Еге ж? Це тобі не личить. На що ти сподіваєшся, на що?
— На твою участь у справі.
— Не здійму руки на своїх. Шкода праці, такого патріота з мене не зробиш. Раз уже пробував, умовляв мене пристати до Богуна.
— Це не зовсім так.
— Річ не в деталях. Слухай. Ти дуже помиляєшся, коли думаєш, що я змінився.
— Ти поміняв ім’я.
— Можу й прізвище поміняти. Але не зміню своїх переконань, не зраджу того, за що боровся.
— Доблесний дезертир.
— Цить, Модесте, заткни пельку. А то я заткну її тобі кулею.
— Дуля в тебе в кондукторській сумці, а не куля. Не скрегочи зубами, побережи їх, ще не раз доведеться кусатись.
— Сказано тобі, сам кусай.
— Подумай як слід, Бартеку-Болеславе.
— Нема про що мені думати.
— А може, є? Мабуть є. Не так важко пояснити органам держбезпеки, хто такий кондуктор Болеслав Новак, офіцер, який не вернувся в свою частину. Може, ти зовсім не ховався від бандерівців? Може, ти служив у них за плату? А тепер шукаєш тихого
