Читати книгу - "Останній з могікан"

гурони-бо теж улягають людській природі, що спонукає цінувати самих себе міркою чужої думки.

Однак, складаючи ці пожертви в ім'я загалу, Хитрий Лис ніколи не випускав з ока власних цілей. А що несподівана втеча бранців порушила його плани, то Магуа мусив тепер запобігати ласки в тих, кому ще недавно він просто накидав свою волю.

Декотрі ватаги пропонували напасти на делаварів зненацька, захопити їхній табір, а воднораз і бранців відібрати. Адже ж усі були згодні, що їхні честь та інтереси, як також мир і щастя душ померлих гуронів, вимагають невідкладної помсти. Але такі небезпечні й ризикові плани Магуа не важко було відхилити. Він доречно виказав усю їх ненадійність та хибність і аж по цьому зважився висунути свої власні пропозиції.

Почав він з того, що підлестив себелюбству слухачів: це завжди певний засіб привернути увагу. Перелічивши різні нагоди, при яких гурони мужньо відплачували за зневагу, він заходився ревно вихваляти цноту розуму. Ця властивість, мовив він далі, становить посутню різницю між бобрами та іншими звірами, між людьми й тваринами і, насамкінець, між гуронами та рештою людського роду. Достатньою мірою змалювавши принади обачливості, він завів мову про те, як цю рису можна приточити до теперішнього становища плем'я. Їхній блідолиций батько, сказав він, зизим оком дивиться на них, відколи томагавки їхні забагрилися кров'ю; з другого ж боку, в них поруч народ, такий самий численний, як і вони, але з іншою мовою, з іншими інтересами, ворожий їм і ладний скористатись хоч і яким приводом, аби посварити гуронів з великим білим ватагом. Тоді заговорив Магуа про всі їхні знегоди: про винагороди, яких вони мають сподіватись за давні свої заслуги, про те, як далеко вони від своїх ловецьких грунтів і рідних селищ, про те, що треба в цій скруті радше на розум спиратись, аніж на почуття. Але коли він збагнув, що тільки старші вояки похваляють його стриманість, а чимало найзапальніших та найбільш визначних вояків неприхильно сприймають ці обхідні плани, Магуа хитро спровадив мову до теми, їм найлюбішої. Він прямо заявив, що завдяки їхній мудрості можлива повна й цілковита перемога. При цьому він дав на здогад: коли вони поведуться з належною обачністю, їм забезпечено такий успіх, що ненависного ворога буде вибито до ноги. Одне слово, він так наколотив войовничості з хитрістю, а ясного з темним, що підхлібив і старших, і молодших і в усіх збудив надії, дарма що ніхто не міг би сказати, що гаразд зрозумів його заміри.

Ораторові чи політикові з таким хистом звичайно добре ведеться у сучасників, хоч нащадки можуть і інакше до нього поставитись. Кожному слухачеві здавалось, що більше малося на увазі, аніж було сказано, і що це недосказане збігається саме з його власними нахилами та бажаннями.

Спричинивши такий настрій у своїх співплемінців, Магуа, звісна річ, переміг. Плем'я погодилось діяти обачливо, а провід цілою операцією всі в одну душу доручили ватагові, що нарадив таке мудре й слушне поводження.

Тепер Магуа, нарешті, досяг великої мети свого хитрування та заповзяття. Втрачену довіру племені цілком було повернуто, і його навіть настановлено на чолі походу. Власне, він став владарем гуронів, а вождь у них самовладніший за будь-якого монарха, надто ще коли плем'я перебуває у ворожій країні. Відкинувши, отже, маску дорадника, прибрав він поважної постави, яка личить гідності великого ватага.

У різні сторони розіслано розвідників на обстежини, шпигунам наказано скрастись до селища делаварів; решту вояків відпущено по домівках, щоб чекали там, бувши напоготові, а жінкам та дітям сказано порозходитись і сидіти тихо. По цих розпорядженнях Магуа пройшовся селищем, час від часу зупиняючись та заходячи до кого в хату — там, де, як він гадав, його відвідини можуть підлестити господаря. В друзях він скріпив упевненість, хитких підбадьорив і всім догодив. Потім завернув до власної хатини. Жінка його померла, поки він був на вигнанні, дітей Магуа не мав і жив сам один у своїй халупчині. Була це та сама напівзруйноваиа відлегла будівля, що в ній оселився й Девід. Коли Магуа траплялося заставати там псалміста, — що, зрештою, бувало не часто, — він дивився на гостя з гордовитою зневагою.

Ось до цієї хатини й повернувся Магуа, скінчивши свій обхід. Але коли інші спали, він не мав і не шукав спочинку. Якби знайшовся хто цікавий та підглянув у цей час за новообраним ватагом, то побачив би, що від повороту додому й до самої хвилини, коли зібралися вояки, він просидів у кутку хатини, все розважаючи про плани на прийдешнє. Деколи крізь шпарини впадав вітерець досередини, тоді полум'я вогнища схоплювалось угору й освітлювало понурого самітника. Під таку хвилю й справді неважко було прийняти сутінкову його постать за князя темряви, що надумує різні кривди та снує плетиво зла.

Задовго ще до світанку до відрубної хатини Магуа почали один по одному сходитись вояки, аж зібралося всіх двадцятеро. Кожен мав рушницю та інший вояцький риштунок, хоч розмальовані вони були по-мир-пому. Магуа ніби не помічав їх приходу, — вони сідали собі в тіні, а дехто ставав непорушно, мов статуя, — аж поки зійшлися всі призначені.

Тоді Магуа підвівся і, вийшовши сам наперед, дав знак рушати. Вояки, ступаючи йому в слід так званим «індіанським ключем», вийшли за своїм провідником надвір. Вибрались вони проти звичаю тихо й крадькома, скидаючись радше на безгучних привидів, аніж на вояцтво, що шукає бучної слави в зухвало сміливих вчинках.

Замість піти стежкою, що провадила просто до делаварського селища, Магуа повів свій загін понад колінкуватим струмком і бобри-ним ставом. Вже розвиднялося, коли вони вийшли на галявину, що її створили ці розумні й працьовиті звірята. Магуа мав на собі давнє своє шкуратяне вбрання з зображенням лиса на ньому; але був у загоні один ватаг, що в; нього саме бобер правив за тотема, і він учинив би мало не святокрадство, якби проминув громаду своїх родаків, не віддавши їм належної шани. Отож він пристанув і так лагідно та дружньо звернувся до звірят, наче й справді були вони які мудрі істоти. Він назвав бобрів своїми братами й нагадав їм, що це завдяки його захистові досі їх ніхто не скривдив, дарма що так багато пожадливих купців спокушають індіян підняти на них руку. Він обіцяв і далі ними опікуватись, сподіваючись навзамін віддяки. Після цього він заговорив про виправу, в якій брав участь, і манівцями дав навід, що добре було б, якби вони вділили родичам своїм шмат власної