Читати книгу - "Армагед-дом"

відкладених дальфінами яєць з’являються на світ істоти, відомі нам як глефи… Метою нетривалого життя глефи є поглинання різноманітної органіки. Діставшись берега, вони виходять на суходіл, де й поглинають усе, до чого можуть дотягтись (див. розділ „Глефи“). Наситившись, глефи повертаються в море й там переходять на наступну стадію розвитку — вкриваються оболонкою й завмирають, подібно до лялечки у комах. У такому вигляді їм вдається пережити апокаліпсис… Усього за кілька місяців після катаклізму з лялечок з’являються на світ дальфіни, якими ми їх знаємо. Вони харчуються рибою і, як правило, не становлять небезпеки для людини.

Іще відтоді, як виявився зв’язок між дальфінами і страхітливими глефами, людство сушить собі голову над тим, як звільнити себе хоч би від цієї небезпеки. Тотальне винищення дальфінів оберталося несподіваним результатом — відстрілювання дальфінів не скорочувало кількості глеф, а навпаки, ніби провокувало спалах їхньої активності. Імовірно, спрацьовували невідомі нам компенсаторні механізми… Знищення глибоководних кладок виявилося дорогим і неефективним заходом. На сьогодні найдієвішим методом боротьби з глефами лишається їх відстрілювання з крупнокаліберної зброї. Завали з органічних відходів, що споруджуються на березі для відвернення глеф, різноманітні перешкоди та пастки в глухих кутах не приносять бажаних результатів…»

(«Популярна енциклопедія», т. 1, с. 46–47)

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

— …Наука не фінансується. Зовсім. Ті з наших працівників, кому не вдалося поїхати, займаються прикладними дослідженнями… або влаштувалися на роботу в ясла. Я знаю, те, що ви пішли з науки — в минулому циклі, — було результатом переслідувань із боку ЦО. Я можу зрозуміти, чому ви залишили науку ТОДІ. Але що спонукає вас повернутися до неї тепер, у ці складні часи?

Цю жінку Лідка ледве пам’ятала. Здається, вони навчалися в той же самий час; коли Лідка була на другому курсі, ця пані навчалася на третьому. Тоді вона ще не була панею, їй було двадцять років чи щось близько того, будь-який одяг висів на ній, як на вішалці, вона якимось дивом примудрялася народжувати «без відриву від навчання» і з’являтися в бібліотеку з переносною колискою. Дітей у неї було двоє… якщо Лідка ні з ким її не плутає.

— Ваша ідея… Бачте, це безумовно цікаво, однак грошей — немає, ні на оплату вашої праці, ні на оплату аналітичної групи, ні на експедиції. Розумієте?

— Може, міжнародні фонди? — спитала Лідка без особливої надії.

Пані подивилася на неї із співчуттям.

Їй, пані, теж було несолодко. Її тонка кофтинка була вкрита кавалками закошлаченої вовни. Пані потребувала послуг дантиста й гастроентеролога, її дорослим дітям також треба було десь навчатись, а попередники, яких у цьому циклі вже змінилося троє, встигли цілковито відпрацювати можливості з улаштування студентів за кордон…

— Мені не потрібні експедиції, — сказала Лідка глухо. — Мені потрібна технічна база… потужна обчислювальна техніка. Статистичний аналіз.

— Як вам спала на думку ця… ідея? — тихо спитала пані.

Лідка помовчала. Обережно торкнулася пальцем полірованої поверхні столу:

— Я думаю, вона не мені першій спала на думку. Але сучасні технічні можливості…

— Та які можливості, — сказала пані роздратовано й гірко. — У минулому циклі все пішло в ЦО, всі ресурси. Нинішній… із нинішнім усе зрозуміло. Ми деградуємо, люба Лідіє Анатолівно. Із цивілізованої держави ми перетворюємось на звичайне племінне об’єднання… яка вже тут наука. Сама видимість. Наші онуки житимуть у землянках і харчуватимуться м’ясом диких тварин…

— Мені здається, ви перебільшуєте, — обережно припустила Лідка.

Співрозмовниця підвела на неї очі, і Лідка була вражена їхньою схожістю з зеленими ґудзиками в пані на кофтинці.

— Я мала двох синів, Лідіє Анатолівно. Близнюків. Було двоє, лишився один. За яким принципом здійснився… цей ваш гаданий відбір?

— Я не знаю, — сказала Лідка, відводячи погляд. — Для цього й потрібен аналіз… база даних.

Обидві помовчали.

— Якщо виявиться, що ви маєте рацію, Лідіє Анатолівно… Не знаю, як і сказати. Це буде найбільше — і найгірше відкриття за всю історію людства. Нічого, що я так пишномовно висловлююсь?

Лідка мовчала.

— Добре, я передам вашу заявку на розгляд міжнародного академічного фонду… коли з’являться перші результати. ЯКЩО з’являться перші результати. Розумієте?

Лідка кивнула. Секретарка принесла каву; дзенькаючи ложечкою об порцеляну, Лідка дивилася, як рухаються фарбовані губи співрозмовниці.

— …Це правда, що ви були невісткою Андрія Зарудного?

Лідка неквапливо відсьорбнула з чашечки.

Край столу стояв красивий лискучий глобус. Поверх фізичної карти рисками було нанесено межі заселених і незаселених зон. І тих, що колись були заселеними. Території так званих Загиблих Цивілізацій.

— Це не зовсім точно. Я вийшла заміж за сина Зарудного, коли Андрія Ігоровича вже не було серед живих.

Пані стиснула губи. Лідка знала, про що вона зараз спитає, й тому випередила її, як змія стрибком:

— Так, Андрій Ігорович розробляв теорію безкровних апокаліпсисів. Але він НІКОЛИ не досягав би своєї мети таким чином, як це зробили його послідовники… ті, хто називав себе його послідовниками. Його ім’я використали для нечистих справ… я зрозуміло висловлююсь?

Пані поволі кивнула:

— Цілком… Вам не здається, що ваша ідея — антипод красивої ідеї Зарудного? Ніби її тінь?

— Не знаю, — сказала Лідка.

Пані зітхнула. Усміхнулась куточками уст:

— У вас же маленька дитина. Як ви проживете на ті копійки, що зможе надати вам Академія?

Ревіння стояло — вуха затикай.

— Алусю, мама завтра прийде… Тетяночко, мама дзвонила, в неї робота до ночі, вона не може вас забрати. Ходімо до діток… дітки, покажіть іграшки.

Діточки, що звикли до несамовитих сцен, швиденько притисли до животів хто ганчір’яного звіра з висячими лапами, хто трактор на гумових гусеницях, хто ляльку, хто машинку. Нікому не хотілося поступатись іграшкою на догоду чужому поганому настрою.

— Подивіться, дівчатка, а ось великі кубики, можна збудувати хатинку…

— Я н-не хочу хатинку! Я хочу до м-мами! — ревіла старша, Алуся, руденька, з тонкими кісками, про які Лідка з жахом подумала, що завтра вранці доведеться їх заново заплітати. Молодша, Тетянка, трагічних настроїв не поділяла, але ревіла в унісон зі старшою сестрою. Задля солідарності.

Лідка коротко зітхнула.

— А хочеш, подарую тобі пістолет?

Плач трохи розгубив навальність і впевненість.

— А хочеш… завтра покличемо в групу великого собаку?

Молодша вже мовчала, дивлячись на Лідку круглими блакитними очима. Старша хлипала.

— А хочеш подивитись, хто живе в умивальнику?..

Вона працювала тут уже півроку. Нічною нянею, з сьомої вечора до сьомої ранку. Щодня. За невеликі, але стабільні гроші.

Дворічний Андрій теж перебував тут, у ясельній групі. Вечори минали в турботах — зате день лишався вільним; тепер Лідка мала свій стіл в академії, письмовий стіл у вогкому