Читати книгу - "Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів"

У цій ситуації варто було діяти швидко й рішуче. Але венеціанський сенат не хотів давати гроші на війну Речі Посполитої з Османською імперією. Тьєполо отримав вказівку торгуватися. Фінансово допомагати Венеції не хотіли ні римський папа, ні європейські правителі. Тим часом польська сторона піднімала ставки, вимагаючи більше грошей.

З боку венеціанської сторони все зводилося до обіцянок. Тим часом король Владислав IV вирішив діяти. Одружившись у 1646 р. із французькою принцесою Марією Луїзою Гонзагою де Невер (1611—1667), він позичив у неї гроші на війну.

У цій війні велика ставка робилася на українських козаків. Також король планував напасти на Кримське ханство, сподіваючись залучити і до цієї справи козаків. Вважається, що Владислав IV навесні 1646 р. вів розмови із представниками реєстрового козацтва – Іваном Барабашем та Богданом Хмельницьким. Вони отримали два привілейовані листи, перший з яких дозволяв козакам ходити в морські походи проти Османської імперії, другий – збільшувати козацький реєстр до 12 тисяч чоловік512.

Проте королівські плани не вдалося втілити в життя. Король міг почати війну, лише узгодивши це питання з сеймом. Шляхетський же загал виявився налаштований проти війни і провалив це питання на сеймовому засіданні в 1646 р.

Тут спрацював комплекс причин. Підготовка до війни велася Владиславом IV поза спиною впливових представників шляхетства. Це не могло не викликати підозр. Поширювалася навіть думка, що король хоче вдатися до війни, аби узурпувати владу. Певно, не могли викликати підозри і його таємні контакти з козаками. Також було неясно, чи Венеція та інші європейські держави дадуть гроші на війну з турками й татарами. А якщо не дадуть, то було зрозуміло, що тягар воєнних витрат ляже на плечі шляхти. Цього шляхтичі не хотіли. То була «не їхня війна». Сейм взагалі заборонив Владиславу IV вдаватися до військових дій. Не вільно це було робити козакам.

Існувала навіть така версія, що Владислав IV хотів організувати фіктивний бунт козаків проти влади Речі Посполитої, які б шукали підтримки в керівників Османської імперії513. Це, своєю чергою, стало би приводом послати військо для упокорення козаків, у результаті чого воно б зіштовхнулося з турками. Тому мусила початися війна. Речі Посполитій (як би їй цього не хотілося) довелось б воювати проти Османської імперії.

Цю версію озвучив Єронім Радзієвський (1612—1667)514, який був наближений до короля Владислава IV. У 1645 р. він став маршалком сейму, у 1646 р. служив секретарем королеви Марії Луїзи.

Радзієвський, за його ж словами, будучи посвячений у таємниці короля, контактував із козацькими старшинами, одного з яких він добре знав. Так можна зрозуміти, що це був Богдан Хмельницький. У подальшому, під час Хмельниччини, Радзієвський підтримував певні стосунки з козацьким гетьманом.

Радзієвський був одним із ініціаторів створення союзу Швеції, Трансільванії й Хмельницького проти Речі Посполитої. У 1652 р., опинившись в опозиції до польського короля Яна ІІ Казимира (1609—1672), втік до Відня. Перебуваючи на еміграції, оприлюднив інформацію про таємні плани Владислава IV спровокувати війну Речі Посполитої й Османської імперії з допомогою козаків.

Тоді серед шляхетського загалу Речі Посполитої (і не тільки) поширювалася думка, що Владислава IV хотів стати самодержцем, приборкати магнатів і навіть обмежити шляхетські вільності. Він ніби готовий був вдатися до різноманітних авантюр, у т. ч. використати козаків і Хмельницького. Цю думку навіть зустрічаємо в Павла Алепського (1627—1669). Той писав, що король Владислав IV, який ніби був другом Хмельницького, потай домовився з ним, що той вчинить повстання, «а він, король, допомагатиме йому військом, щоб знищити польських магнатів, стати самодержцем…»515

Король провокував на війну з турками й татарами не лише козаків, а й прикордонних можновладців. У 1846 р. близько 4 тис. «охочих людей» під керівництвом князя Яреми Вишневецького, Олександра Конецпольського й Самуїла Лаща здійснили похід на татарські й турецькі території. Вони дійшли аж до Очакова, захопили чимало здобичі й велику кількість бранців516.

Чи діяв Хмельницький самостійно, вирушаючи на переговори до османів і кримських татар, чи виконував завдання Владислава IV, сказати щось певне з цього приводу складно. Джерел, які б давали однозначну відповідь на це питання, не зберіглося.

Іслам Гірей ІІІ

Тугай-бей. Фрагмент картини Яна Матейка «Богдан Хмельницький з Тугай-Беєм у Львові»

Уклавши відповідні домовленості з османами й татарами, Хмельницький отримав від них допомогу. Схоже, зі столиці османів дали вказівку кримському хану. Без неї той би вступив у конфлікт з Річчю Посполитою. Та навіть, надаючи допомогу Хмельницькому, Іслам Гірей (1604—1654)517 діяв обережно. Він не ризикнув сам іти в похід на українські землі, як це чинив пізніше, а послав на допомогу Хмельницькому Тугай-бея (1600? – 1651)518.

Кримський хан нібито підозрював Тугай-бея в змові проти себе. В принципі, тут нічого дивного