Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
То був час, коли прозріваючий люд видав анекдот-формулу, що відбивала справжню розстановку політичних сил у суспільстві: «Брежнев – мелкий чиновник эпохи Сахарова».
То був час чехарди, якою правила на кремлівському престолі сама смерть. Ми пережили – про це вже згадувалося – ще один страх, цього разу перед андроповськими репресіями, передвістям яких стали облави на громадян у місцях відпочинків, а то й на вулицях; мали можливість побачити останню на партійній вершині креатуру комуністичної системи (Горбачова треба розглядати в зовсім іншому плані) – справжнього карлика, який віддзеркалював смішну й потворну сутність усіх попередніх вождів, і нам стало соромно і страшно, що носили їх на своїх плечах – чіпких, проте безсилих поліпів: був це передостанній генеральний секретар ЦК КПРС К. Черненко… В азербайджанській народній міфології є постать нечестивця Гуля, що у вигляді немічного жебрака з в’юнкими, мов ремені, ногами, через що не може ходити, заманює до себе облудною мовою перехожих, обіцяючи велику нагороду і світле майбутнє тому, хто його – безногого і спраглого – візьме на плечі й понесе до води. Отож видряпається він на горґоші довірливому простакові й поганяє його доти, доки той не впаде мертвий. Слава Богу – не заїздили нас до скону комуністичні Гулі!
Був то час народження в Україні нового письменницького покоління, за яким майбутнє: це вони, новітні, куватимуть не залежну від держави, але проблемами нашої держави спороджену, літературу. Нині ми вже знаємо вельми цікавих прозаїків, які тоді дебютували, – Галину Пагутяк, Василя Портяка, Юрія Андруховича, Євгена Пашковського, Ярослава Павлюка; поетів Ігоря Римарука, Василя Герасим’юка, Івана Малковича, Володимира Олейка, і нема вже серед цієї молодої когорти найталановитішого, а може, й геніального характерника-прозаїка Василя Левицького: скупа українська Доля пожаліла свого щедрого дару, забрала його дочасно, залишивши по ньому потрібну ілюзію – що серед нас жив геній. Мусимо цю ілюзію мати, бо надто багато ми втратили, бо надто мало маємо нині при наших національних можливостях видатних людей, бо… а що ми знаємо, ми ж не знаємо, скільки в тих ста вісімнадцяти цинкових трунах, які повернулися лише до Львова з Афганістану, було неповторних і таких потрібних нашій державі діячів.
Та змилувався над нами Господь… Колись, перед смертю, заволав Сталін у розпачі: «Что будет без меня – пропадет страна!» І був у цьому випадку здогадливим пророком: створена жорстокими і бездушними карликами система могла триматися тільки за допомогою сталінського типу терору…
На врученні Державної премії України імені Т. Шевченка мені дали слово, та я стояв перед людьми й довго нічого не міг сказати: мене здушили сльози радості й кривди. Скільки ж довелося витерпіти за історичний жанр, який став моїм життям і моїм бичем! Чому саме так склалася моя доля? І я згадав і таки сказав про це народові: колись у дитинстві батько купив мені «Малого Кобзаря», і я, пасучи корів, вивчив його напам’ять як молитву. І стала поезія Тараса Шевченка в моєму житті справжньою молитвою, якою я випросив у Бога найтяжчу для себе ношу і двигаю її й до сьогодні – до ніг моєї матері України.
Мене щиро привітали друзі. Тамадували на бенкеті композитор Олександр Білаш і Дмитро Павличко, прийшов з добрим словом і Павло Загребельний, тішилися разом зі мною мої найближчі приятелі Анатолій Шевченко і критик, який так багато віддав свого часу інтерпретації моєї творчості, – Михайло Слабошпицький, тільки Бориса Олійника чомусь не було. Я ще не знав тоді – чому…
Відбулося це в березні 1985 року, напередодні чорнобильської катастрофи – останнього геноциду, спричиненого українському народові московсько-більшовицькими окупантами, і за рік до першого революційного з’їзду письменників України.
2026 квітня 1986 року ввійде в історію людства не лише як дата чорнобильської трагедії, але і як єдиний день атомної війни, що висадила в повітря протрухлявілу споруду московської імперії, залишивши нам непридатні для ужитку руїни, а для далеких майбутніх поколінь – тяжкі воєнні наслідки, які практично ніколи не будуть зліквідовані: отрута, витворена катастрофою, перейде в гени й винищуватиме життя на нашій землі ще й тоді, коли про призвідців радіоактивного мору пропаде й пам’ять.
Колись я говорив, що СРСР конатиме у великій крові, а воно так і сталося, хоча й традиційної війни вдалося уникнути: совєтчина буде зникати з лиця землі так повільно, як повільно триває розпад цезію, – століттями. Вицідивши за своє існування море червоної людської крові, більшовизм мститиметься людствові за свою смерть білокрів’ям.
Чорнобильської катастрофи могло б і не бути, якби наші народи жили вільно: господар своєї землі не допустив би до неї. Але навіть якби вона й трапилась, бо ніхто не гарантований від випадку, то моментальна правдива інформація випередила б аж такі трагічні наслідки, – людство вмить знайшло б для себе якийсь захист. Але ж ні – в Радянському Союзі як у суспільстві ідеальному, в основі якого лежать підвалини найпередовішого марксолєнінського вчення, взагалі неможливі будь-які катастрофи: ніхто ж ніколи не чув не лише про авіаційні чи залізничні аварії, про пожежі, вибухи, але й про повені, смерчі, градобої, хоч на ці злі стихії жодна людина, навіть найідеальніший комуніст, не могла мати якогось впливу… В СРСР все керувалося брехнею, навіть якщо та брехня шкодила самим власть імущим.
Народ знав лише, що трапилась якась незначна пожежа в Чорнобилі й наслідки її вже «на п’ятдесят відсотків ліквідовані»; від чого п’ятдесят відсотків – від кілотона, мегатона? Влада наказала народові дотримуватися спокою: на підприємствах стукачі вивчали настрої громадян і зовсім так само, як перед тим за порушення антиалкогольного указу, інформували тепер обкоми й органи безпеки, що хтось там панікує, бо, бачте, діти його в Києві залишились.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994», після закриття браузера.