Читати книгу - "Захребетник"

Із зяючої розколини з вихльостом вигулькнув гнучкий батіг: буро-зелений, довжелезний, завтовшки зі стегно доцента Кручека. Батіг зметнувся над снуллем і зігнувся знаком питання, немов хотів про щось довідатися в монстра.

Пучок тонких вусиків обмацував простір.

Зберігаючи запитальний вигин, батіг рвонувся вгору — як у відомій казці про чудесний виноград, — немовби маючи намір досягти Овалу Небес.

Кручек ризикнув здійснити найрідкісніше закляття виклику. Тепер із землі попер Пекельний Фагот — велетенський м’ясоїдний ліаноїд. За одними, неперевіреними даними — результат безвідповідальної гібридизації печерного слизня-рибоїда з пухирчастим біблісом, родом із ла-лангських джунглів. За іншими, ще більш неперевіреними відомостями — черговий крах (або, навпаки, успіх) чурихських некромантів-експериментаторів.

На третину — рослина, на третину — тварина.

На третину — невідь-що за капость.

Крізь розколину протиснулося м’ясисте створіння, схоже на жовто-рожевий глек із покришкою. Глек ріс на короткій ніжці зі стебла ліаноїда. Жадібна пульсація чітко давала зрозуміти: саме цим органом ліаноїд харчується. Цвинтар накрила щільна хмара смороду: гнилі фрукти, тухле м’ясо, кошик золотаря. Облямована по краях шпичками, загнутими всередину, покришка глека відкрилася. Оголилося нутро рота-шлунка, лискуче від активно діючого секрету.

Ріст Пекельного Фагота уповільнився.

Глек опинився точно під снуллем. Блискавичний ривок — і здобич зникла в його ненажерливих надрах, де вже вирував травний сік. Рот-шлунок роздувсь і жвакав: покришка стала на місце й щільно закрилася.

— Є!

Кручек стомлено поворухнув плечима й почав розминати затерплу від напруги шию. І тут він завмер, вражений до глибини душі. Мерзотник-снулль, цілий і неушкоджений, зі знущальною повільністю виплив із глека, просочившись крізь його стінки. Здавалося, він навіть не помітив нападу Пекельного Фагота. Хіба мало хто тут жвакає?

Ліаноїд розчаровано цмокнув.

І ковзнув назад під землю, затягуючи розколину.

Фортунатові пальці зсудомило: «мармурове віяло» вимагало завершення. Ну що ж, коли не вийшло в доцента, черга за мисливцем… Гострі крем’яні пластини, виринувши нізвідки, розшматували снуллеву плоть і зі свистом полетіли геть. А користі?

Нахабний снулль тільки похитнувся — цілий-цілісінький.

Висока Наука пасувала перед носієм кошмарів!

* * *

Фон Тирле нарешті вийшов зі ступору. І кинувся геть, навіть не намагаючись обернутися на кажана. Далеко відійти йому не вдалося: снулль наздогнав утікача в одну мить. Обплів мацаками, роздираючи присосками одяг; повільно підтяг до дзьоба, який зловісно клацав.

Жовтки очей байдуже вивчали жертву:

«Ач, який допитливий!»

Вампір сіпався в мерзенних обіймах, але, схоже, підкорився своїй сумній долі. Зате Ікер Тирулега раптом відірвався від стіни, упав рачки, підхопився й боком, як краб, кинувся до снулля. На ходу він дістав склянку з прозорою рідиною. Одним рухом старий витяг корок — і розмахнувшись хлюпнув із посудини і на снулля, зайнятого з’ясуванням стосунків із заблудлим упирем.

Там, куди потрапила рідина, плоть тварюки з сичанням здулась і взялася смердючими пухирями. Снулль знову заверещав. Де не впоралася Висока Наука, зненацька подіяв заповітний засіб ловця — мурашиний сік. Жаль, його не вистачило, щоб остаточно вгамувати велетня.

Раз-другий — і склянка спорожніла.

Снуллева плоть чаділа та шкварчала, як жир на розпеченій пательні. Але чудовисько було живе. Не звертаючи уваги на отруту, що роз’їдала тіло, спрутомедуза дедалі дуже стискала мацаками обм’яклого вампіра.

Венатор рвонув із піхов шпагу, розуміючи, що це скоріше буде жестом розпачу. Ноги стали ватяними і відмовлялися коритися. Руки налилися свинцем. Усе довкіл зробилося хистким, ірреальним. Досвіткові сутінки? — Ні! Сам того не очікуючи, Фортунат Цвях віч-на-віч зустрівся з власним кошмаром: першим дитячим видивом геєни!

Світобудова дала тріщину. Відкрилася щілина, і в її глибині…

Пекло.

Хоч би куди повернув голову венатор, пекло пливло за ним. Страх дитяти, яке ще мить тому вважало себе мужчиною. Подих іншого, нелюдського світу. Лютий холод, пекельний жар. Неминучість посміхається, вищиривши ікла. Розум ціпеніє. Надія в душі помирає. Рятунку нема, це кінець. Хоч скільки разів мисливець спускався у володіння Нижньої Мами, переслідуючи демонів, — уві сні все знову було не так. Ноги не слухалися, чари не діяли, жах заморожував серце…

Дорослий Фортунат намагався заспокоїти малого, який жив у його душі.

Нічого не виходило.

А Матіас Кручек знову стояв біля постелі померлої дружини, безсило ридаючи над її тілом. Амулети не допомогли, і обряд не спрацював, і лікарі розвели руками. Агнеса померла, минув час, йому сниться, що вона померла, — та ось пробудження, і радість, що це сон, і біль, що цей сон — ява, і знову, і знову — по колу…

Ікер Тирулега зіщулився, обхопивши голову руками — сам-один посеред величезного порожнього простору — від обрію до обрію. Рівна, як стіл, поверхня. Бездонний Овал Небес над головою. Старому, який виріс між двох стін Рагнарської ущелини, хотілося стати маленьким, непомітним, перетворитися на кузьку, комашку, дурного мураху, затиснутися в якусь щілину — тільки би зникнути з цієї розпеченої пательні. Але порятунку не було. Він навіть не міг зажмурити очі, бо він усе одно бачив навіть крізь міцно заплющені