Читати книгу - "Скляне прокляття"

сигар у нього шматок метеорита! — втрутився один із чоловіків.

— От дідько! Ця боягузлива свиня покинула нас напризволяще! — вигукнув Патрик. — Чогось такого я й чекав.

— Не забувай, що ти говориш про сера Уїлсона, — прохрипів Паркер. — Це людина честі. Сама королева звела його в лицарську гідність!

— Це доводить лише той факт, що й королева може помилятися, — глузливо похитав головою Патрик. — Гадаю, він уже на шляху до Тімбукту, разом із осколком метеорита й усіма нашими харчами.

— Але… Що ж тепер робити?

Загін енергійних і завзятих негідників миттєво перетворився на купку безпорадних шмаркачів, які втратили няньку. Лише О’Ніл зберігав холоднокровність.

— Вгомоніться! — вигукнув він, піднявши руки над головою. — Я беру керівництво загоном на себе. Віднині ви робитимете те, що я скажу. Найперше, нам треба вибратися звідси. Повертайтеся до табору, зберіть усе, що тільки можете, і гайда до скельного мосту. Зустрінемося там, чекайте на мене.

Ніхто не наважився заперечити. Найманці поквапом кинулися виконувати наказ.

— А ви? — запитав Паркер.

— Я допоможу Гумбольдту зібрати коней і мулів. Після цього ми теж вирушимо до мосту. Беріться до справи, Мелвіне, і не раджу вам зволікати.

Якби ситуація не була такою драматичною, Макс неодмінно б розсміявся. З Патрика вийшов би непоганий ватажок розбійників. Хто б міг подумати, що в цій кучерявій голові сховано розум справжнього стратега? І тільки надзвичайна ситуація дала змогу йому розкритися повною мірою.

Гумбольдт уже вивів Арчерового коня з лабіринту зелених монолітів. Решта тварин, зрозумівши, в чому їх порятунок, побігли слідом за ними. Тим часом моноліти зробилися вже такими високими, що крізь них ледве пробивалося сонячне світло. І поки колишні бранці залишали межі міста, до них раз у раз долинав характерний тріск і дзвін, а услід їм летіли уламки кристалів, що продовжували поділятися надвоє. Тепер найголовнішим було — не втрачати пильності і своєчасно ухилятися від них.

Лише дивом їм удалося неушкодженими дістатися до краю скляних джунглів, які доходили вже мало не до скель.

— І що нам тепер робити? — поцікавився Патрик.

— Перейдемо через міст і повернемося до догонів, — відповів Гумбольдт. — Це наш єдиний шанс. І немає альтернативи.

Патрик насупився:

— Ви хочете, щоб ми сунулися просто в лігво до ворогів?

— Догони нам не вороги. — Гумбольдт кивнув у бік скляного лісу: — Он він, наш головний ворог. І, якщо в нас іще залишилася хоча б якась надія на перемогу над ним, то лише за допомогою догонів. У минулому їм уже вдалося приборкати цю страхітливу форму позаземного життя. А Уїлсон не зрозумів цього — і ось тобі маєш!

Патрик кивнув.

— Згоден! Тоді мерщій до догонів! Сподіваюся, що цього разу вони погодяться говорити з нами, а не повбивають усіх із засідки.

Вони вже майже добралися до того місця, де на них мали чекати англійці, коли попереду почулися збуджені голоси, пролунали крики, і гримнув постріл.

— Що там відбува… — ще не встигнувши договорити, Макс побачив, що найманців, які чекали біля мосту, оточив загін із півсотні догонських воїнів. Їхні обличчя закривали страхітливі маски, в руках у кожного виблискували бойові списи з довгими загостреними на конечниками.

Найманці скинули вгору рушниці, приготувавшись оборонятися.

— Зупиніться! — гукнув Гумбольдт. — Патрику, накажіть своїм людям опустити зброю.

— Але…

— Робіть, що сказано, інакше нам гаплик.

— Добре…

О’Ніл поспіхом рушив до озброєних чоловіків і почав їх переконувати. Врешті-решт, йому вдалося розтлумачити їм, наскільки складною є ситуація, й ті без зайвих слів кинули зброю на землю і здалися догонам. Наперед вийшов старий, закутаний у коричневий балахон, із різьбленим, чорного дерева ціпком у руці. Побачивши Гумбольдта, він широко посміхнувся.

— Друже!

— Убіре! — Гумбольдт кинув поводи Максу і поспіхом рушив назустріч старому. — Радий бачити вас при доброму здоров’ї.

Старий щиро зрадів.

— Ми чули гуркіт і боялися, що сталось лихо…

— На жаль, ми запізнилися. Справа полягає набагато гірше, ніж я гадав. Бачите? — Він указав на Заборонне місто. Не лише над хатинками, але й над навколишніми скелями височіли верхівки зелених монолітів. — Лихо насувається, як і передрікає пророцтво!

Макс хотів би почути, що відповість старійшина, та раптом його увагу привернув якийсь шум. Із-за спин догонських воїнів вийшли двоє жінок.

— Подивися, Гаррі! — він штурхонув друга. — Це ж Шарлотта й Еліза!

Відштовхнувши найманців, журналісти кинулися до жінок.

Зустріч вийшла сердечною. І сам цей момент був би чудовим, якби становище всіх присутніх не було таким загрозливим. До них долинав дедалі голосніший дзвін зелених кристалів, які розліталися на всі боки. І він не давав забути про страшну небезпеку.

— Не час радіти, — промовив Гумбольдт. — Нам треба діяти негайно, і діяти досить рішучо. Патрику, переведіть своїх людей через міст. Необхідно також з’ясувати, куди подівся Уїлсон. Можливо, хтось із вас його бачив?

— Я бачила, — кивнула Шарлотта. — Ми щойно збиралися перейти через міст, коли повз нас промчав вершник. Він поспішав так, ніби за ним гналася зграя голодних вовків, і миттю зник за деревами. Ми не встигли його зупинити.

Гумбольдт стиснув кулаки.

— Тоді ми маємо на одну проблему більше. Він забрав із собою один із осколків метеорита. Якщо він спроможеться добратися до Англії, станеться лихо.

— Якщо не заперечуєте, я владнаю цю справу, сер, — втрутився Патрик. — Я непоганий вершник. Крім того, добре знаю сера Уїлсона і хід його думок. Дайте мені рушницю, і я повернуся до вас разом із осколком.

— Прихопіть із собою й мене, — озвався Гаррі. Я маю