Читати книгу - "Емісар"

не спішуючись, загнав коня на галеру. Вологий та свіжий запах моря залазив у груди, але чомусь не п’янив, хоч і означав закінчення небезпечних пригод. Тут він повелитель — не менший, аніж султан у палаці. Звідси — прямий шлях додому. Він виконав свою місію, яка не раз могла його згубити. Хвала Аллаху! Всевишній бачить усе. І тепер найсвітліший осипле його золотом, дасть йому ще більшу владу і дорогі подарунки, рабів, невільниць зі свого гарему.

Та найменше хотілося йому зараз того гарему, особливо, коли, зіскочивши з сідла на палубу, обережно зняв загорнуту у дорогу тканину Марію — найгарнішу з жінок, яких доводилося бачити досі. Не додавали впевненості і згадки про рабів і золото, прощення і милість великого Сулеймана-паші. Ба більше, сама думка про шлях додому виявилася якоюсь спотвореною, так наче й не було ніякого дому взагалі. Та й навіщо дім воїну?

Не звертаючи уваги на тотальне висловлення шани, Тубілай кинув повіддя комусь з яничарів і промовив:

— До цієї жінки треба ставитись, як до цариці. Жодна волосина не має впасти з неї. Відповідаєте за це своїми головами.

Йому мовчки вклонилися. Чорбаджі Мехмет дав знак і з нижньої каюти вибігли дві невільниці, одягнуті у дороге вбрання. Вони, схиливши голови, ніжно взяли Марію попід руки. Останні години шляху вона була наче нежива. Погляд дивився у нікуди, руки були безсилі. Але вона твердо залишилася на місці, і двоє служниць розгублено застигли, не наважуючись без дозволу повелителя діяти проти її волі.

Відгорнувши тканину, що закривала обличчя, вона довго і спокійно дивилася в очі Тубілаю, чого не могла дозволити собі жодна з наложниць султанського гарему. У неї вже була можливість зробити це там, на острові, коли, вклавши у піхви ятаган, він нахилився за нею. Гострий ніж тоді так і не вразив його груди. А зараз те, що було в її погляді, вдарило разюче й боляче у місце, яке взагалі мало бути невразливим, адже там жив Аллах. Ударило так, що потемніло в очах, підігнулися коліна. Жінка, котра зробила це, відвернулася, не схиливши голови, і рушила за невільницями.

— Накажете плисти, мій повелителю? — схилившись у низькому поклоні, запитав чорбаджі Мехмет, який командував галерою.

— До Істамбула, — неслухняними, пошерхлими губами промовив Тубілай.

Раніше у таких випадках він додавав: «Додому».

Воду спінили три ряди весел, скрип їхнього руху потонув у шумі води за бортом. Чайки жалісними криками проводжали галеру у відкрите море від скелястих берегів зловісної Кафи.

Тубілай стояв, опираючись спиною на мачту, і ловив себе на думці, що дивиться не вперед, як завжди, назустріч розбурханим хвилям, а, навпаки, назад, де зараз зникне тонка смужка кримського берега. Ніколи раніше не переймався він подібними речами. Зараз було інакше, йому не хотілося дивитися туди, де невдовзі скінчиться шлях жінки, яка від початку належала його повелителю. Що ж, на все воля Аллаха. І нехай він охоронить її від зла, яке, можливо, чекає на неї там.

Та надії такого роду виглядали примарними і він розумів це. Всемогутній Аллах не боронитиме невірну, яка матиме у душі свій маленький хрест, навіть після того, як його все-таки заберуть у неї і розтопчуть. Він точно знав, що та, кого поки що звуть Марією, матиме свій металевий хрестик у душі навіть тоді, коли топтатимуть її саму. І тоді незворушний воїн відчув, як слабне у грудях те, що завжди тримало холодною його голову, робило гострою думку та стрімкими м’язи. Воно — оте невразливе, що робило його тіло недосяжним для зброї ворогів, зараз починало тремтіти і нітитися.

Він хотів бути поруч із нею. І не знати що віддав би, щоб і надалі мати змогу зробити для цієї жінки те, чого не бажав робити всемогутній Аллах. Виходило, що сам не міг тепер віддати власне життя за Аллаха, за свого найсвітлішого повелителя. Потреба жити для цієї жінки лякала, йдучи наперекір усьому, що він знав досі. І одночасно він, Тубілай, дозволив собі відмовитися від неї. Отже, все-таки це він невірний. У всьому невірний. Хоч як крути…

І ще у ці важкі хвилини згадався йому згасаючий погляд пораненого козацького сотника. Чомусь неабияка заздрість до нього — ворога і побратима одночасно — охопила славетного воїна. Той не мав золота і невільниць, перед ним не падали долілиць. Та Тубілаю здалося, що володів він чимось таким, незрівнянно більшим, аніж усі його привілеї.

Епілог

Я у прямому розумінні сиджу на валізах. Так було заведено у сім’ї моїх батьків — сідати перед далекою дорогою. З роками стаєш забобонним, а шлях дійсно не близький — на протилежний бік земної кулі. Хочете — смійтеся, а ні — то крутіть пальцем біля скроні. Я їду до Штатів.

Сигналить мобільний, на екрані висвічується слово «Інга». Це вже удруге. А я тут, бачте, розсівся. Ну, звісно. Не в її правилах спізнюватися. Не в її правилах ганяти туди-сюди сходами у пошуку схиблених романтиків і вічних емігрантів. Ділова жінка — вона й в Африці ділова. Та сама, що не звикла розчулюватися. Та, що боїться закохатися. Не бійся, подруго, нічого тобі не загрожує — немає тут у кого закохуватися. Усі вони не варті тебе. А мене, вважай, вже немає.

Так, я повертаюся до Сполучених Штатів, утретє, і тепер уже з власної волі, хоча й знову нелегально. Звідси на Польщу жодних проблем, а там, зустрівшись зі знайомими Інги, я стану якимось Тадеушем Пйонтковскі абощо і, якщо пощастить, то одразу звідти з «лівим» паспортом потраплю до Штатів, як польський турист. Якщо ж ні, то тим самим «Пйонтеком» доведеться їхати спочатку до Мексики, а вже звідти на дні якоїсь фури або човна переїжджати чи то перепливати штатівські кордони. Усе це реально — так чинить щороку безліч людей. Настільки багато, що можна не боятися, що серед них тебе впіймає американська розвідка.

Я вантажусь у просторий салон аутлендера, отримую у щоку індиферентний поцілунок, у якому годі намагатися виокремити щось більше, і машина зривається з місця, застрягаючи на першому ж перехресті за