Читати книгу - "Рекламне бюро пана Кочека"

Від людей, які не мають ні честі, ні совісті, всього можна сподіватися. Гітлер сам пише у своїй книзі, що він звільняє німецький народ від будь-яких моральних зобов'язань…

— Усе правильно, за винятком одного, найголовнішого: ти не береш до уваги, що фашистській Німеччині потрібні бензин і мастила, без яких не зрушить з місця жоден танк, не підніметься в повітря жоден літак. Якщо вони залежать від Америки, то яка їм рація сваритися з представником нафтової компанії?

— Дивись, не переоціни своїх сил!.. Не забувай, що, коли виникнуть якісь особливі обставини, американці не заступляться за тебе. Ти чув, як цинічно говорив про політику старий Ковачич, коли ми були в нього на обіді. Він сказав: «Сильні завжди пожирають кволих — такий закон природи. Якщо мої співвітчизники, югослави, хочуть, щоб німці не проковтнули їх, мов удав кролика, хай не сваряться із сильним сусідом». В цих словах — увесь моральний кодекс буржуазного світуї..

— Так, старий — людина досить страшна! Як він тільки умовляв мене стати уповноваженим його фірми і постачати Німеччині найновіші літаки-бомбардувальники, авіамотори та інше озброєння, обіцяючи при цьому золоті гори. А коли я сказав про свої побоювання, що фашисти використають цю зброю для поневолення інших народів, і насамперед найближчих сусідів, він відповів, що я наївна, навіть сентиментальна людина і не розумію простих речей: якщо у німців є гроші, вони все одно куплять зброю, не в Америці, то в тій же Європі!

— Це схоже на правду…

— На жаль, схоже… Тут тільки й чуєш на кожному кроці, що гроші не пахнуть. А літаки, дивись, скинуть бомби на тих, хто продав їх!..

— Але ж, дорікаючи іншим, ти сам збираєшся взяти участь у цій страшній грі — продавати фашистам якщо не бомби, то пальне…

— Інколи велика мета виправдовує засоби. Певен, «батько» схвалить мої дії, довідавшись, що я знайшов надійне прикриття для роботи в Німеччині.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Василь і Ліза повернулися до Парижа в розпал літа. Заможні жителі столиці роз'їхалися по своїх маєтках, заміських віллах, морських курортах. У місті вешталося дуже багато іноземних туристів. Готелі і ресторани були повнісінькі. Гроші з усього світу пливли в Париж, і життя, веселе, безтурботне, ішло своїм звичаєм.

Жубер теж, здавалося, повеселішав, став життєрадісним, знову насвистував модні пісеньки та арії з класичних опер. Його безтурботність так здивувала Василя, що він, проти звичаю, спробував зав'язати з ним серйозну розмову:

— Скажіть, Жубере, чим пояснити, що французи зовсім байдуже ставляться до подій у Німеччині, які стурбували весь світ?

— Французи, любий друже, звикли до спокійного життя. Вони не хочуть помічати нічого, що може порушити їхній спокій. Адже так легше жити!..

— А вам ніколи не спадає на думку, що, може, доведеться жорстоко розплачуватись за таку безтурботність?

— Чи варто заглядати далеко і передчасно псувати собі настрій? Якщо настане час розплати, тоді й думатимемо.

— А не пізно буде?

— Голубе, я фаталіст. Чому бути, того не минути! І тривожити себе всілякими передбаченнями не збираюсь — це безглуздо. Наперед знаю, від мого хотіння чи нехотіння нічого не залежить. Мій девіз — живи, поки живеться! Людині, слава богу, не дано знати, що її чекає попереду…

Ще раз упевнившись, що розмовляти із Жубером про політику — річ марна, Василь заговорив про інше.

— Пригадуєте нашу розмову перед моїм від'їздом до Америки? Що ви робитимете, якщо я вийду з фірми? Тоді ви певної відповіді не дали…

— Ви це серйозно?

— Цілком. Наприкінці року я думаю покинути Францію.

— Любий Кочеку, пробачте за відвертість, але я дивуюся! Чого вам бракує тут? Налагоджене підприємство, великі прибутки. За короткий час ви зібрали добрий статок і, якби захотіли, то збільшили б його у кілька разів. Якщо вас потягло до землі, купіть маєток у мальовничій місцевості, розводьте коней-скакунів або породисту худобу. Відвідуйте іподром, їдьте в Монте-Карло — грайте в рулетку, тіштеся. Зрештою, заведіть вродливу коханку. Людина, що має прибутки, як у нас, може дозволити собі все що завгодно..

— Гадаю, це не для мене.

— Не розумію, чому. Але якщо ви так надумали, нічого не вдієш. Гроші ви можете забрати в будь-який час. Я перевірив і впевнився: у нас досить вільних грошей, щоб розрахуватися з вами повністю. Більше того, фірма може вести діло, не вкладаючи додаткових капіталів.

— Жубере, коли вже ви почали рахувати гроші, то знаєте, яка моя частка? — спитав Василь, хоч сам добре відав це.

— Приблизно чотириста сімдесят тисяч франків мінус п'ятдесят тисяч, що ви вже взяли. Разом — чотириста двадцять тисяч франків. Але ж ви не завтра збираєтесь їхати, а до кінця року ми ще заробимо.

— Непогано було б округлити свій капітал до півмільйона франків. Півмільйона! Це звучить…

— Залишайтесь, і ви легко досягнете цього, — відповів Жубер і додав — Я певен, що тепер зможу вести діло фірми самостійно, отже, відповідно збільшаться і мої прибутки. Але все-таки я хотів би працювати з вами. Буду радий, якщо ви зміните свій намір і зостанетесь!..

З Джо Ковачичем Василь зустрівся в італійському ресторані за вечерею. Говорив більше Василь, а Джо тільки кидав репліки. Здавалося, він ладен був до ранку слухати розповідь про свого батька, про те, як Адамс прийняв Василя і про Америку взагалі.

— Я ж казав, що в коледжі ми дружили з Адамсом! Бачили, як він вас прийняв?

— Він не тільки люб'язно мене прийняв, але й запропонував бути представником нафтової компанії в Німеччині. — Василь переказав Ковачичу подробиці своєї розмови з Адамсом.

— Що ж ви думаєте робити?

— От про це мені і хочеться з вами поговорити. Я прийняв пропозицію містера Адамса і, як тільки ліквідую своє діло тут, поїду в Берлін. Сподіваюсь, Джо, ви пам'ятаєте, що перед моїм від'їздом до Америки збиралися стати моїм компаньйоном?