Читати книгу - "Дорогами Маклая"

впадає в очі, особливо якщо напевно знаєш, що батьки справді негри. При величезній кількості різноманітних відтінків кольору обличчя у мулатів ці досить цікаві об'єкти губляться в натовпі, їх легко сприйняти за суміш, хоч насправді вони не мають ані краплини білої крові; цей факт давно помітили жителі Бразілії…»

В усій науковій спадщині Миклухо-Маклая цей уривок з його щоденника, датований 6 лютого 1870 року, чужорідний, начебто написаний іншою людиною. Молодий учений, який відкинув расистські погляди свого німецького вчителя, професора Ернста Геккеля, ставши на позиції «безпристрасної академічності», своїми спостереженнями раптом неначе зумисне хоче підтвердити одне з чільних положень полігенізму — про вплив географічного середовища на раси.

Полігеністи твердили, що африканські негри, наприклад, потрапивши в інше холодніше географічне середовище, з плином часу світлішають і через кілька поколінь стануть, може, такими ж світлошкірими, як європейці; а живучи серед білої раси, переймуть багато її звичок, звичаї, навіть культуру. Та, будучи біологічно відсталішими, вони, навіть посвітлівши тілом, у розумовому розвитку ніколи не зрівняються з істинно білою расою, бо розвиток цієї раси не зупиниться, а отже, і розрив між ними в цьому розумінні зостанеться назавжди. «Білі» негри просто не зможуть устигати за розвитком європейців, бо, поки вони досягнуть одного рубежу, європейці будуть на наступному.

Про всю цю концепцію полігеністів Маклай не говорить, але про зміну негритянської раси, яка відбувається «наслідок виливу географічного середовища, висловлюється певно:

«Що така зміна існує, свідчить пряме спостереження, (і що вона не така вже й незначна, доведе час, посилюючи й утверджуючи (шляхом спадковості) це поступове пристосування до нового середовища».

Усе інше, про що далі мовилося в постулаті полігеністів, випливало з цієї фрази. Проте час довів протилежне, Нащадки африканських рабів в Америці й через багато поколінь лишилися чорними. Однак ті з них, хто потрапив бодай у якісь стерпні соціальні умови, у своєму розумовому й культурному розвитку від білих анітрохи не відстають. Серед негритянського населення, незважаючи на досі існуючі в Сполучених Штатах Америки расові перепони, навіть з'явилися тисячі видатних інженерів, артистів, письменників, політичних діячів. Досить згадати імена таких всесвітньовідомих американських негрів, як Уїльям Дюбуа, Мартін Лютер Кінг і Поль Робсон, щоб упевнитись, як полігеністи помилялися.

І Миклухо-Маклай, відчувши, очевидно, свій мимовільний перехід у табір полігеністів, знаходить інші, суттєвіші зміни в американських неграх:

«Але, придивляючись ближче до цього нового африканського покоління і порівнюючи його із справжнім африканським, помічаєм ще одну дуже важливу, але важко ритиму зміну раси. Перед вами домашня група: батько, мати й діти, вже дорослі. Риси обличчя дітей становлять суміш фізіономій батька й матері, здається, жодна нова риса не порушила схожості. А тим часом різниця є, і дуже велика, але в чому? Пильніше придивляючись і уважно стежачи за грою фізіономії та рухами, ви вгадуєте, в чому ж полягає ця таємнича несхожість. Не риси, а вираз обличчя відмінний. Окрім виразу фізичного, вся манера триматися, говорити помітно відрізняє сина від батька, дочку від матері. Наївно-благувата, ладна розсміятися з кожної дрібниці фізіономія батька контрастує із значно нерухомішим, скоріше сумним виразом обличчя сина. І причин такої зміни багато. Варто лишень подумати, які різні були умови перших років життя батька, народженого в Африці, на волі, і сина, що побачив світ уже в холоднішій країні, в далеко не сприятливих умовах раба, де вже з ранніх літ намагаються видобути з дитини щонайбільший зиск у задушливих кімнатах чи підвалі або ж використовуючи її для перенесення речей…»

Народжений вільним і народжений рабом — ось у чому справжня причина несхожості між батьком і сином. І Маклай це чудово розуміє. Але, співчуваючи в душі пригнобленим расам й усвідомлюючи всю несправедливість насильства над небілими людьми, він ще довго намагатиметься триматися в рамках суто об'єктивного, начебто стороннього спостерігача усього навколишнього.

«Витязь» — у Магеллановій протоці, в чілійському порту Пунта-Аренас.

Користуючись часом стоянки корабля, Маклай робить на конях кілька екскурсій на околицю порту, він цікавиться головним чином рослинним і тваринним світом Патагонії. Але випадок дає йому змогу познайомитися з індіанами — корінними жителями країни. Його розповідь про них цілком «академічна».

«… Під'їжджаючи до колонії, я побачив двох вершників, що їхали по тій же дорозі. Зовнішність їхня мені здалеку видалася якоюсь дивною. Наздогнавши їх, я побачив, що це були патагонці, ціле плем'я яких, як я довідався через півгодини, приїхало провадити обмін.

Порівнявшися з ними, я притримав коня й поїхав поряд. Обидва супутники були закутані в гуанакові шкури й підперезані поверх них поясом. В одного хутро лишало відкритими руки і частину грудей, перехоплюючи туловище під пахвами, у другого шкура сягала аж до горла й була скріплена якоюсь мідною застібкою. Оскільки одіж не мала рукавів, руки було сховано під хутром, а повід коня пропущено у розпірку між поясом і верхньою застібкою. Голову вкривало матово-чорне пряме волосся, яке пасмами спадало на плечі. Над лобом, при самому корінні ішлося, голову перехоплювала кольорова стьожка, на палець завширшки, вона була зав'язана на потилиці й не давала волоссю під час швидкої їзди падати на обличчя.

Риси обличчя, обрамлені чорним волоссям, були різкі, навіть грубі, але лінії їх далеко не відразливі. З-під хутра стирчали голі ноги, просунуті в досить пристойні стремена, зроблені з невеликих паличок з двома зарубками на кінцях. До них був прив'язаний розпущений на стьожки кінець ременя, що тягнувся з трьох боків… Простір був невеликий, бо нижня паличка — коротенька, тож у стремено можна було просунути тільки три пальці. На голій нозі — досить проста шпора, яка, проте, добре справляла своє призначення. Складалася шпора з двох паличок, які а одного боку мали залізне вістря. Палички були пришнуровані ремінцями так, що їх загострені кіпці стриміли з обох боків п'яти.

Мовчки, зрідка позираючи один на одного, ми в'їхали до колонії. На головній вулиці шастали юрби патагонців, деякі були верхи, але більшість стояли, сиділи й лежали біля вікон крамничок.

З'явився губернатор, який, довідавшись про мій приїзд, вийшов мені назустріч. Він сказав, що того дня вранці приїхали чоловік сорок патагонців з жінками й дітьми, і запропонував мені вирушити до них. За нами також ішов Перекладач, індіанин, який говорив і розумів трохи по-іспанському. Губернатор послав по