Читати книгу - "Варан"

торік заміж видали. Гарне містечко, і дороги кам’яні. Туди й пішов…

Ні про що не думаючи, Варан заплатив за кімнату й за обід. Піднявся до себе, упав на скрипуче ліжко – і заснув без снів до наступного ранку.

* * *

У нього лишалася ще слабка надія, що помилилися юні мешканці Новолісків. Що метушня будівництва переплутала в їхніх головах дні й ночі, і «вчора» здавалось їм таким же близьким, як «сьогодні».

Другого дня після полудня він прибув у «гарне містечко» Ровеньки й відшукав слід бродяги в домі знудженої вдови, про яку сусіди казали, що вона «казками годується». Удова насправді охоче пускала на ночівлю бродяг – затим, щоб вони розважали її історіями про свої пригоди. Варан був поза конкуренцією – удова охала й ахала, слухаючи про Вогняну землю, уставлену конусами вулканів і накриту хмарами попелу, серед яких висять розписні кулі, надуті гарячим повітрям. На заході там небо бордового кольору, силуети вулканів – темно-сині, кулі – різнокольорові; земля знай труситься, западаючи тріщинами, і людність цілих селищ рятується в повітрі – у кошиках величезних куль…

Удова вимагала розповідати ще й ще, і Варан розповідав про Узбережжя, де стоять велетенські замки, замешкані й покинуті, і де живуть кудлаті тварюки, називані просто «скотинками» – дуже небезпечні в дикій зграї і найвірніші друзі, якщо вдається яку-небудь приручити. Варан розповів, як сам приручив скотинку, як та пройшла з ним півсвіту і як загинула, рятуючи йому життя; удова плакала, не соромлячись сліз.

З’ясувалося, що напередодні в неї теж був постоялець, і теж цікавий, але той розповідав куди менше: усе спати чомусь хотів. Коли це було? У неї, вдови, є календар на стіні – кожний день позначено, на минуле й на майбутнє, не забути нічого й не наплутати, – от, чотири дні тому. Дідусь такий сивенький, з вусами, усю Імперію пройшов, а тепер іде на південний схід – на Узбережжя, каже, ще раз на море подивитись охота… Вона, вдова, все б кинула, з’їздила б на море хоч раз, та лавка в неї, робітники, замовлення, ковбаси…

Вона говорила, Варан усміхався й кивав головою. Йому здавалося, що він – камінь, кинутий в прірву, – летить і летить, усе нижче й нижче, і дна не видно. Не видно дна…

* * *

Він не покинув переслідування, що стало явно безнадійним. Він ішов, розпитував, знаходив оселі, де зупинявся бродяга п’ять днів тому і шість днів тому; відстань у часі розтяглась до тижня й більше не зростала – навіть якщо траплялося, що Варан збивався зі шляху. Він повертався й знаходив слід, і знову виявлялось, що між ним і бродягою – тиждень…

Якось у полудень він побачив у небі криламу. Для тутешніх країв це була дивовижа, майже казка – селяни на полях задерли голови, тицяючи в небо пальцями з подивом і страхом. Варану птах здався лихим знаком, майже знаменням, і він не помилився. У селищі, куди він прийшов надвечір, ніхто й не чув ні про якого бродягу.

Варан стукався в кожний дім. На нього дивились як на божевільного і збиралися гнати ломаками. Варан повернувся до перехрестя й збочив направо, дорога привела його на хуторок, де ніхто не розумів, про що він каже. Який це подорожній?

Удень він знов побачив криламу – цього разу вона летіла низько, не то патрулюючи, не то видивляючись щось на землі. Варан сховався в гаю біля дороги й не насмілився вийти з укриття, поки крилама не забралася геть.

Увечері він розіклав багаття в балці, повечеряв куснем хліба з колодязною водою з фляги й підбив підсумки.

Треба було повернутися в селище, де востаннє бачили бродягу. Селище лежало саме в тому напрямі, куди полетіла крилама; можна було, звісно, припустити, що візит рідкісного державного птаха ніяк не стосується діяльності Підставки – але той, хто в таке повірить, не любить себе.

Скільки років минуло, думав Варан, дивлячись у вогонь. А він усе не може вгамуватися. Усе не може повірити, що я вже вмер. Страшно уявити, що він для мене приготував – після стількох років принизливо-даремних пошуків…

Він підмостив дорожній мішок під голову і ліг, укрившись курткою. Заплющив очі. Ріка й дороги, перехрестя, поселення виникли в темряві, мов намальовані на темному аркуші пергаменту.

Блукаюча Іскра не хоче, щоб його знайшли. Він недооцінює Варанову впертість; треба виждати декілька днів, принюхатись, як досвідченому лису на порозі нори, і тоді потихеньку почати все спочатку. Він не такий старий – є ще час. От селище, де той, кого він шукає, ночував востаннє – Варан подумки позначив поселення хрестиком на карті. Можливо, бродяга збрехав хазяїну, сказавши, що йде на південь… А може, просто передумав. І рушив у протилежний бік – навстріч Варану; Варан заходив у селище поночі, якісь люди йому насправді траплялись, чому б серед них не бути Блукаючій Іскрі? Помилка, невдача, але не трагедія. Той, хто йде пішки, не встигне зайти далеко…

Він заснув, знаючи певно, що буде робити завтра.

* * *

Уранці він вирушив назад – у селище, позначене хрестиком на його уявній карті. Дорога була пуста – та й не дорога, а широка стежка з двома рудими земляними коліями. Варан ішов, видирався на пагорб, думаючи про сніданок, який непогано б добути в селянок – за гроші, або за казки, або просто так. У цих місцях люди привітні й не скнари – діляться, не питаючи навіть ім’я…

Ніхто не знає, як звати Блукаючу Іскру. Нікому не спадає на думку спитати. Варан давно перестав дивуватись – ця прикмета, така дивна й така характерна, завжди казала йому, що він іде по правильному сліду. Але в цих краях – такий звичай – імен перехожих взагалі не запитують. Попросити назватися – неначе вимагати плату, ім’я – дар, який людина приносить іншій доброхіть, не питаючись.

Він згадав мандри в Степу. Там була схожа традиція: гість називав своє ім’я тільки після того, як його пригощали вечерею. Або не називав. Можливо, саме тому бродяга в усіх легендах залишався безіменним? Пічник, майстер вогнищ… Блукаюча Іскра…

Варан засапався, підбираючись до вершини горба. Витер піт із лоба. Підняв голову.

Крилама зійшла над горбом, як велике пернате сонце. Вона була така сама, як уявляв собі Варан у своїх фантазіях: сіро-біла, із кривим рожевуватим дзьобом, із пласкими жовтими очима, із мотузяною драбинкою на боці. На криламі сиділи троє – двоє з них