Читати книгу - "Янкі з Коннектікуту при дворі Короля Артура, Марк Твен"

(що було правдою!), але нападник геть забив мені памороки, і так далі, і таке інше, і вискочив за двері, все ще бурмочучи собі під ніс.

Я навіть не подумав про сніданок. Біг так, що аж земля під ногами гула,- і незабаром був у нашому бараці. А там - нікого! Тобто нікого, не рахуючи хазяїна. Він лежав на долівці, мертвий, побитий так, що на нього страшно було дивитись. На возі коло дверей стояла сяк-так збита труна, й візники за допомогою стражників прокладали дорогу в натовпі, щоб перенести її досередини.

Я обрав чоловіка, скромне вбрання якого дозволяло сподіватися, що він не погребує відповісти такому голодранцеві, як я, і спитав, що сталося.

- Шістнадцять рабів уночі збунтувалися проти свого хазяїна, а чим це скінчилося - бачиш сам.

- Чим скінчилося - бачу. А як почалося?

- Крім самих рабів, свідків тут не було. А вони кажуть, що той з них, котрий коштував найбільше, звільнився від кайданів і зник у якийсь таємничий спосіб - можливо, за допомогою чарів, бо ключа в нього не було, а замки лишилися цілі. Хазяїн, побачивши це, оскаженів од люті й накинувся на рабів із своїм важким костуром, а ті вчинили опір, зламали йому карк і віддубасили так, що він пустився духу.

- Який жах! Суд, певно, суворо покарає цих бунтівників.

- Та суд уже відбувся.

- Відбувся?

- А ти думав, він триватиме тиждень? Справа ж зовсім проста! Вистачило п’яти хвилин.

- Не розумію, як за такий короткий час можна було встановити заводіїв.

- Заводіїв? Ха, та на такі подробиці ніхто не звертав уваги! Їх засудили гамузом. Ти хіба не знаєш закону? Кажуть, він залишився ще від римлян,- якщо один з рабів убиває свого пана, страті підлягають геть усі раби.

- А й справді. Я забув. Коли має відбутися страта?

- Через двадцять чотири години. Хоча дехто каже, що її можуть відкласти на кілька днів - ану ж як знайдеться отой втікач?

Втікач! У мене мороз поза шкіру пішов.

- А є надія, що його впіймають?

- Може, ще засвітла сьогодні. Його шукають скрізь. Біля міської брами чатують стражники з кількома рабами які впізнають його, якщо він з’явиться. З міста нікого не випускають, не оглянувши.

- А можна подивитися на те місце, куди посадили решту?

- Знадвору, звісно, можна. А зсередини ти й сам не схочеш.

Я запам’ятав адресу в’язниці й подався геть. У першій же крамничці лахмітника в темному завулку я купив собі грубий матроський одяг для північних широт і, поскаржившись на зубний біль, обв’язав обличчя хусткою. Тепер синців не було видно, і дідька лисого мене б хтось упізнав. Потім я відшукав дріт і пішов попід ним туди, де він починався,- тим місцем виявився підвальчик під крамницею різника, що свідчило про скромні успіхи телеграфної справи. Хлопець-телеграфіст куняв над апаратом. Я замкнув двері й поклав величезного ключа собі за пазуху.

Хлопець прокинувся й хотів, видно, кричати на гвалт, але я сказав:

- Цить! Писнеш - уб’ю. Берися до роботи викликай Камелот. Мерщій!

- Дивина! Звідки такий, як ти, знається на…

- Викликай Камелот! І затям, зі мною жарти погані. Викликай Камелот або звільни місце, і я викличу сам.

- Ти? Сам?

- Так, я. Сам. Годі базікати. Викликай палац.

Він викликав палац.

- Поклич до апарата Кларенса.

- Якого Кларенса?

- Просто Кларенса. Повідом, що тобі потрібен Кларенс, і чекай відповіді.

Хлопець так і зробив. Минуло п’ять нестерпно довгих хвилин… Десять… Ціла вічність! Нарешті апарат застукотів, я впізнав той стукіт, як упізнають знайомий людський голос. Адже Кларенс був моїм учнем!

- А тепер звільни місце, друже. Вони там могли впізнати мій почерк, тому я хотів, щоб виклик зробив ти. Далі я вже впораюся сам.

Він поступився мені місцем, відійшов убік і нашорошив вуха, але даремно. Я застосував шифр. Не гаючи часу на церемонії, я почав навпростець:

- Король тут, і життя його в небезпеці. Нас полонили й продали в рабство. Ми не можемо довести, хто ми такі насправді. Я в такому вигляді, що не наважуюся навіть спробувати. Телеграфуй до лондонського палацу, щоб мені там повірили.

Він негайно відповів:

- В Лондоні про телеграф ще нічого не знають, лінію туди проведено зовсім недавно, досвіду ніякого. Краще не ризикувати. Вас можуть повісити. Придумайте щось інше.

Нас можуть повісити! Він і не знав, які близькі його слова до правди. Протягом кількох хвилин нічого іншого мені на думку не спадало, та врешті я придумав і схопився за телеграфний ключ:

- Виряди сюди негайно загін з п’ятисот добірних лицарів з Ланселотом на чолі. Нехай вони в’їдуть до міста через південно-західну браму. Дальші вказівки їм дасть людина з білою пов’язкою на правому рукаві.

Кларенс відразу відповів:

- Вони вирушать за півгодини.

- Чудово, Кларенсе. А тепер скажи цьому телеграфістові, що я твій друг і взагалі своя людина, і щоб про мої відвідини він нікому ані слова.

Апарат заговорив із хлопцем, а я поквапився геть, подумки підраховуючи: за півгодини дев’ята. Лицарі на конях у важкому бойовому спорядженні не можуть їхати швидко. Загін, безперечно, поспішатиме, але навіть якщо дорога не розбагниться після снігу чи дощу, вони долатимуть щонайбільше сім миль на годину; два-три рази доведеться міняти коней; отже, вони прибудуть десь о шостій чи трохи пізніше. Ну що ж, буде ще зовсім видно, вони помітять білу пов’язку на моїй правій руці, і я переберу на себе команду. Ми оточимо в’язницю і вмить визволимо короля. Видовище буде досить яскраве й мальовниче, хоча, звичайно, воно багато б виграло з погляду сценічності, якби відбулось опівдні.

Щоб підстрахуватися на той випадок, якщо лицарі спізняться, я вирішив навідатись до декого із знайомих, яких перед тим бачив на вулицях, і відкритись їм. З їхньою допомогою, можливо, я міг би обійтися й без лицарів. Але тут потрібна була особлива обережність. Я мав перевдягтися вельможею, проте не зразу, бо це було б надто ризиковано, а поволі, переходячи від крамниці до крамниці й щоразу міняючи якусь деталь свого одягу на кращу, аж поки не