Читати книгу - "Не повертай мене, Джулія Рейвен"

Глава 21.1.

Мія

Тісніше притиснувшись до Яна, я спробувала взяти себе в руки і перестати плакати. Але не виходило. Вткнувшись носом йому в груди, я вдихала пряний запах його одеколону впереміш із чимось таким рідним і надійним. І схлипувала все голосніше і голосніше. Здавалося, вся гіркота останніх днів покидала мою душу разом із сльозами, полегшуючи біль від пережитого. 

— Мія, не змушуй мене зупинятися і заспокоювати тебе, — з награною строгістю промовляє Ян, цмокаючи мене в маківку, — у нас кожна хвилина на рахунку, — він поспіхом накидає на мене подобу пледу і виходить із палати.

— Добре, я... я... більше не буду, — зайшлася в плачі ще більше, не вірячи до кінця, що скоро все закінчиться. І все погане тепер залишиться позаду. І я в безпеці.

Адже з Яном інакше й не може бути. Він наче супергерой, наділений всілякими функціями для порятунку. Коли я здаюся під тягарем проблеми і смиренно чекаю найгіршого, Ян знаходить вихід навіть із безнадійних ситуацій. 

— Лялечко, я серйозно: припиняй ревіти, — уже суворіше просить він, впевнено маневруючи коридором клініки і я, вдихнувши велику порцію повітря, вщухаю. 

Істерика не зникла. Навпаки, тільки й погрожувала вибухнути всередині водневою бомбою. Я закусила губу, щоб знову не дати волі емоціям. Потім пореву. Зараз треба залишатися спокійною і не заважати своїм скигленням моєму рятівникові.

Ян лише важко зітхнув, відчуваючи, як у беззвучності тремтять мої плечі, і продовжив мене кудись нести. 

По різкій зміні яскравості світла я помітила, що ми вийшли на тьмяно освітлений сходовий майданчик.

— Мія, радий тебе бачити! — привітали мене пошепки з темряви. 

Я злякано закрутила головою у пошуках джерела звуку.

— Нік… — з полегшенням видихаю, упізнавши у кромці світла хлопця лише за голосом, бо його обличчя теж було приховане балаклавою. На нього спирався мій недоґвалтівник і щось безладно белькотів. Мабуть, Архіпу чи Ахрітрону брати добре приклали по потилиці.

Скривившись від страшних спогадів, я припала щокою до грудей Яна.

— Ян, ніхто навіть не помітив нашої присутності, тож спокійно вийдемо через чорний вхід, — тихо відрапортував Нік, не приховуючи радості, — не клініка, а прохідний двір. 

— Чудово, — з полегшенням вимовляє Ян, ніби очікування на додаткові труднощі виявилося марним, — ми з Мією вперед, а ти з лікарем не відстаєш ні на крок. І приглядуй там за ним. 

— Наказ зрозумів, — Нік козирнув двома пальцями і зручніше взяв лікаря під руку.

— Він що з нами йде?! — запізніла лякаюча думка змусила мене голосно вигукнути.

— Ч-ш-ш, Мія, ти чого кричиш? — сварливою інтонацією осік мене Ян, швидко крокуючи вниз сходами. — Хочеш викликати до нас усю нечисленну охорону закладу?

— Вибач, — трохи знітившись від своєї реакції, я перейшла на шепіт, — навіщо ви його берете з собою?

— Щоб він не встиг доповісти Яворському про твою втечу, — зітхає Ян, — згодом придумаємо, що з ним робити.

Я підношу долоню до рота, відчуваючи, як він мимоволі відкривається. Чи то з подиву, чи то від майбутнього кошмару. Заручник? Це ж небезпечно. Дуже небезпечно. Але Яну видніше. Мабуть. 

Ми виходимо надвір під дощ, що дрібно моросив. Ліхтарі, зреагувавши на рух, миттєво спрацьовують, висвітлюючи невелику територію клініки. Вогкість неприємно облипає піжамний атлас, і я ретельніше загортаюсь у плед, намагаючись зігрітися і сховатися від неприємних дощових крапель.

Чую як позаду глухо стогне лікар і матюкається Нік.

— Важкий, блд, — я встигла розчути перед тим, як Ян акуратно поставив мене на ноги перед триметровим кам'яним парканом. Мої босі ступні загрузли в розм'яклій землі, і я балансувала, намагаючись утримати рівновагу.

— Так, лялечко, слухай мене максимально уважно, — мружачись, поспішно пояснює Ян, — я підсаджу тебе, щоб ти піднялася нагору. І тобі доведеться зістрибнути. Зумієш?

— Я... я... не знаю, — намагаюся вгамувати тривогу в голосі, оцінювально оглядаючи високу перешкоду, — а якщо я зламаю ноги? Чи хребет? Чи насмерть розіб'юся? — раптово випалюю найстрашніші припущення.

— Краще місяць у гіпсі, ніж усе життя в психлікарні, — замість Яна гаркає Нік, знімаючи балаклаву, — у нас, блд, немає часу на твої роздуми.

— От не можу не погодитись, — стомлено промовляє Ян, — тим паче там густі кущі. Вони полегшать падіння.

— Вмієте ви заспокоювати, — бурмочу, ковтаючи в'язку слину, але все-таки погоджуюся з їхніми аргументами. Ув'язнення з психом-лікарем страшніше за поламані ноги, — я готова.

Напружуюсь усім тілом, коли Ян підставляє складені в замок долоні, і я використовую їх як сходинку. Сильний поштовх, і я, не встигнувши навіть злякатися, опиняюся нагорі паркану. Вдивляюся в темряву, не наважуючись зробити крок свободи.

— Мія, чого ти чекаєш? — невдоволено бурчить Нік, і я без роздумів стрибаю в густі гілки чагарника.

«А це не так вже й страшно», — необачно подумала, з зусиллям обтрушуючись від прилиплих листків.

Трохи подряпала обличчя, зате всі кінцівки цілі. І я на волі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍