Читати книгу - "Невситимі, Анна Мавченко"

Розділ 15

Рухалася повільно й тихо, боячись не туди ступити, на когось наштовхнутися чи торкнутися зайвий раз чогось більш небезпечного, ніж магічний візерунок павука при вході. Хто його зна, скільки тут пасток ще сховано чи привидів блукає. А мені моє життя дорожче за раптовий дослідницький поклик. Шкода лише, що розуміючи це, я однаково продовжую ним ризикувати.

Йти довелося довго, кілька разів навіть сходами підіймалася, підозрюючи, що рухаюсь у напрямку забороненого четвертого поверху. Бувало, натрапляла на розвилки або ж тісні перехрестя. Самі тунелі були достатньо вузькими: дві таких, як я, людини розминулися б спокійно, а от Рейвану прийшлося б важко. Тим паче двом таким, як він.

- Ти – найпідліша істота, яку я коли-небудь зустрічала, Рейване, – почула тихий сміх Ейри й мимоволі завмерла, прислухавшись. - А ще до біса везуча.

Тієї ж миті прилинула до стіни, з боку якої чувся звук, і побачила невеличку щілину трохи вище мого рівня очей. Вона відкривала вигляд якраз на центр просторого кабінету. Певно, Рейванового, бо стиль був мінімалістичним, похмурим і навіть трохи грубим, тобто далеким від смаку Ейри. Сам чоловік знаходився поза зоною досяжності мого зору, але його сестра якраз сиділа на єдиному невеличкому диванчику навпроти щілини, крізь яку ганебно підглядала я.

- Не можу не погодитися, – щасливе. - Наречена в мене справжній скарб. Чорт, я й надіятися не смів, що Анна відповість мені взаємністю. А тепер почуваюся зрадливим псом, який зробився найщасливішою істотою у всьому світі.

- Я б не була на твоєму місці не була такою самовпевненою, брате. Якщо ця мала дізнається про твою справжню натуру – неодмінно дасть ногам волю. Тоді шукай вітра в полі.

- Тихше! Стеж за словами, – грізне.

Я похмурніла. У грудях на зміну невагомій радості прийшло неприємне їдке передчуття. Чомусь геть не хотілося чути продовження розмови, однак я завмерла примарою посеред пустого темного коридору, підперши вухом знайдену щілину.

- Та чого ти! Нас однаково ніхто не почує, – заспокоїла дівчина родича. - Але будувати шлюб на брехні – погана прикмета. Чесно кажучи, я не вірю в щасливий кінець для вас двох. Анна надто далека й відмінна від тебе, і ти сам це знаєш.

- Знаю, – тяжко зітхнув перевертень, продовживши через коротку мить: - але з нею я почуваюся не таким вже й виродком. Вона єдине світло мого життя.

- Обравши шлях політика, ти погодився на вічну темряву – не забувай про це, – серйозне.

- І не раз уже пошкодував, – сповнене тяжкого жалю.

- Це не має ніякого значення. Пізно шкодувати. Ти повинен розуміти, на що прирікаєш її. Якщо Анна не погодиться розділити твою ношу, якщо спротивиться волі архонта, на неї неодмінно чекатиме смерть…

- Я вбережу її від цього, – перебив сестру Рейван. - Пообіцяю архонту, що вона до кінця своїх днів житиме у незнанні. Можливо, він проявить милосердя.

- Демонам воно не властиве, – дзвінко розсміялася дівчина.

А я мілко затремтіла від подиву, нерозуміння й різкого спантеличення.

Демонам…

Вона назвала архонта демоном?

Чому?

Про що вони взагалі говорять? Яка ноша? Яке незнання? Про що мені брешуть і зібралися брехати й надалі?

- Анна надто добра для цього світу, – продовжила тим часом Ейра. - Вона слабка і наївна, як новонароджене цуценя. Саме тому кінець її буде надто швидким. Вони вб’ють це дівчисько навіть за найменший сумнів – і ти це теж прекрасно розумієш.

- Пропонуєш мені дати задню? – злісне. - Я кохаю її!

- Але не маєш на це права. Кохання для слабких! Воно швидкоплинне і зрадливе. Влада, гроші, статус, сила – ось що вірне тобі доти, доки ти залишаєшся вірним правителю і виконуєш свій обов’язок. Гадаєш, вона кохатиме тебе рівноцінно, дізнавшись, який ти насправді? Дізнавшись, що саме ти вбив того хлопчиська в лісі?

- Заткнись! – не просто крик – владне утробне гарчання. - Я зробив це, щоб врятувати інших. Сама розумієш закони природи: кров за кров.

Я охнула, відступивши. Пам’ять слухняно підкинула вечір тієї рокової поїздки. Звірячий жах, який нам довелося пережити. І мертве тіло Роджера, жорстоко пошматоване вовчими кігтями.

Невже то зробив Рейван?

Бути цього не може!

Складно взагалі повірити, що ВІН здатен на таке!

Він не міг. Він не такий. Я знаю його.

«- Раніше я творив жахливі речі й був поганою людиною…» – згадалося важке зізнання нареченого.

« - Будь готова й до зустрічі з його внутрішніми демонами. Він далеко не найсвятіший у цьому світі, ба більше, його руки в крові й не раз ще нею вмиються. Можливо, колись ти в ньому розчаруєшся; можливо навіть зненавидиш…» – його мати теж не приховувала темного минулого свого сина.

Навіть Алейна знала справжнього Рейвана, бо й сама мене не раз попереджала про його дійсну сутність.

Я ж усім сліпо говорила, що для мене все це не має жодного значення. Однак вартувало зіштовхнутися з жорстокою правдою, як вона мене добряче підкосила. Та з таким неможливо змиритися! Таке складно пробачити. Бо Роджер помер без причини. Рейван убив його заради дурнуватих законів вовчої зграї. Не перевертнів, а звичайних вовків, до горя котрих померлий не мав жодної причетності.

Як же... Як же з цими знаннями мені бути далі?

Перевела важке дихання й на твердих ногах знову підійшла до щілини. В кімнаті панувала гнітюча тиша, хоча світло досі горіло. Отже, перевертні ще не пішли.

- Не соромся правди, братику, – прозвучало тихе прохання. - Ти – людина лише наполовину, не забувай цього й не ховай від інших. Звір у тобі ніколи не щезне й не припинить жадати крові. Смертній провінційній дурепі цього не зрозуміти, як і не збагнути сили наших законів. Її життя коротке, а тіло – слабке. Така не варта твоїх жертв і вже точно тобі не пара…

Кожне нове слово Ейри безжально різало мене ножем зі середини. То он яка вона насправді! Он, що ховалося за натужною посмішкою останні кілька місяців! А я думала, вона мене прийняла. Думала, підтримала волю брата, бо з перших днів була такою доброю. Виходить, прикидалася і брехала.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍