Читати книгу - "Останній страх, Алекс Фінлі"

Я поводилася з ним занадто суворо, хвилювалася за решту своїх дітей — за тебе, за Мета. Але я знаю, що тато просто робив те, що вважав правильним. Він так само вчинив би заради кожного з вас.

Лів пригадала цитату з улюбленої книжки Евана: Моє серце належить лише тобі, цілком. І так було завжди.

Вони пройшли ще трохи, сонце вже почало хилитися до небокраю і частково сховалося за верхівками дерев.

— Ти хотіла поговорити зі мною ще про щось?

Меґі зупинилася як укопана. Її очі налилися сльозами, через мить вона кинулася матері на шию і розридалася.

— Заспокойся, дівчинко моя люба, — примовляла Лів, погладжуючи доньку по худеньких плечах, — ти можеш розповісти мені все. Я все зрозумію. Розкажи мені.

І Меґі розповіла.

Розділ 58. Мет Пайн

У кімнатці над баром «Водопровідники» на ліжку сидів Мет у розхристаній на грудях сорочці з притисненим до вуха мобільним.

— Вони вважають, що він виживе? — запитав він Келлер.

Джессіка у своїй спокусливій наготі позадкувала до ванної, збагнувши, що дзвінок дуже важливий і мить для романтичного настрою втрачено.

— Не знаю, — відповіла Келлер, — я сама дізналася про це лише за кілька хвилин до похорону і ще не мала часу поговорити з лікарем.

Мет сам не розумів, що відчуває. Єдине означення, що спадало на думку, — ступор.

— Ви вважаєте, що це якось пов’язано з тим, що сталося з моїми рідними? — запитав він. — Чи просто акт в’язничного насилля?

— Не знаю. Зможу щось сказати вам пізніше. Я щойно прибула до федеральної прокуратури Лінкольна. Сподіваюся зустрітися тут із тим, хто зможе дати мені потрібні відповіді.

— З ким?

— Потім усе поясню. Зараз мені треба бігти.

Мета охопило заціпеніння, він не заперечував.

— Ви як? — запитала Келлер. — Коли ви пішли з церкви, усі дуже хвилювалися.

— Я в нормі, просто хочу поспілкуватися з давнім другом.

Із ванної вийшла Джессіка, вже одягнена і стривожена.

— Добре, я зателефоную вам пізніше. І ще одне, — додала Келлер. Голос її лунав захекано, напевно, вона швидко йшла. — Ми знаємо, хто надіслав відео з вечірки вашій сестрі.

Мет промовчав.

— Наші експерти встановили, що його надіслали з комп’ю­тера, встановленого за адресою Стоун-Крік-роуд, 15. Там мешкають Вілери. Ваша тітка сказала, що ви їх знаєте.

Мет поглянув на Джессіку, яка збирала волосся у високу зачіску й уважно спостерігала за ним своїми прекрасними очима.

— Авжеж, — сказав він, — знаю.

Розділ 59

Мет не відривав погляду від Джессіки. Вигляд у неї був не­охайний, обличчя розчервонілося.

— Що? — запитала вона.

Метові треба було хутко зібратися з думками. Виставити пріоритети. Забути на певний час про похорон, про напад на Дені. Потрошку за раз.

— Телефонували з ФБР, — язик Мета ще заплітався, але він швидко тверезів; від раптового викиду адреналіну в кров застугоніло у скронях, — сказали, що мого брата побили до напівсмерті.

— О боже! — вигукнула вона. — Він виживе?

— Ще не знають.

Вона сіла на ліжко поряд із Метом.

Мет підвівся. Застебнув сорочку. Кивнув на ліжко, сказав збентежено:

— Вибач, що так вийшло…

— Іншим разом. — Джессіка знову почервоніла.

Мет сумнівався, що буде інший раз. Невідомо чому, але він не шкодував. Зараз від неї він хотів тільки відповіді на свої запитання. Потягнувся і рушив сходами донизу.

У барі підняв склянки, серветки, коктейльні трубочки, які вони до цього порозкидали у пориві пристрасті, навів лад на барній стійці. Взяв пляшку з бурбоном і відкоркував.

Джессіка збентежено спостерігала за ним:

— Тобі недобре?

Усім кортить дізнатися, як він почувається! Мет пригубив пляшку і перехилив. Напій обпалив горло, потім усередині розлилося тепло.

— ФБРівці ще дещо розкопали.

— Он як! — Її зіниці розширилися.

— Вони дізналися, хто надіслав моїй сестрі відео з вечірки.

Джессіка дивилася йому прямо в очі. Потім на мить опустила голову. На її обличчі промайнув якийсь дивний вираз. Що це? Почуття вини? Тривога? Ні, приреченість.

— Чому? — запитав Мет.

Мовчання затягнулося. Нарешті Джессіка промовила:

— Знаєш, скільки часу я про тебе думала?

— Чому? — запитав удруге Мет, не звертаючи уваги на її слова.

— Та ніч усе змінила, — сказала вона, — моє життя зруйнувалося.

Він гадки не мав, про що вона говорить. До того ж говорити Метові про зруйноване життя було принаймні недоречно.

— Рікі поводився дивно. Я знала: щось сталося із Шарлот. Просто відчувала. А потім він розбив машину, врізався у дерево, і з того часу мені довелося піклуватися про нього.

Спершу вона розповідала про те, що трапилося з її братом, як про нещасний випадок, але тепер натякала на щось інше.

— Ти про що?

— Я завжди відчувала, що в ту ніч сталося щось страшне. Після того як ти провів мене з Бугра додому, я побачила Рікі. Я тобі казала, — її голос затремтів, — він був злий як собака через сварку зі своєю дівчиною. Після тієї ночі він якось замкнувся у собі, задепресував. Намагався накласти на себе руки. Я хотіла його розпитати, але тепер він не в собі.

Мет усе ще не міг збагнути, до чого вона веде, але не перебивав її.

— А потім, коли минулого місяця ми були в барі, у вечірніх новинах повідомили, що Верховний Суд відмовив твоєму братові у помилуванні. Усі раділи, пили і святкували. Коли ми зачинили бар, Рікі зовсім занепав духом і раптом розридався. І не хотів пояснити чому. Тільки повторював: «Вони розтрощили їй обличчя, вони розтрощили їй обличчя, вони розтрощили їй обличчя».

Від тих слів Метове серце затріпотіло, як поранена пташка.

— Він дивився відео у себе на мобільному і бурмотів собі під ніс, — продовжувала вона, — це ж було на очах в усіх. В усіх. А замість цього всі дивилися на профіль