Читати книгу - "Мор, Михайло Андрусяк"

— Моя кохана... мій маленький хлопчик... — здавленим голосом прошепотів Люціус. Його плечі здригалися, а кожне слово боліло так, наче ножем різало серце.

— ААААААААААААААА! — знову закричав він, розриваючи нічну тишу. Його крик лунав не просто голосом батька, який втратив усе, а душі, яка більше не знаходила сенсу існування.

Арнестія, тремтячи, дивилася на Люціуса, її очі наповнилися сльозами. Вона теж плакала, хоча не могла вимовити жодного слова. Елей, тримаючи дівчину в обіймах, опустив голову, його обличчя сповнилося болем і гнівом.

— Ми помстимося... Ми не залишимо це безкарним, — прошепотів Елей, але його слова губилися в крику Люціуса, який знову й знову розривав повітря.

Подих Арнестії ставав усе слабшим, її груди ледь піднімалися. Вона подивилася прямо в очі Елею, її погляд був сповнений ніжності й болю. Її голос ледь чувся, майже шепіт, але він проникав прямо в серце.

— Я тебе кохаю, мій лицарю... Це те, що я хотіла сказати тоді, — промовила Арнестія, сльози котилися з її очей, змішуючись із кров'ю на її обличчі.

Елей здригнувся, його губи затремтіли, а з очей текли сльози. Він торкнувся її обличчя, намагаючись утримати життя, яке зникало прямо в його руках.

— І я тебе кохаю, Арне... — сказав він, його голос розривався від болю, а сльози капали на її обличчя. — Не йди... не залишай мене...

Але її очі повільно закрилися, і тіло Арнестії стало бездиханним. Елей завмер, його обійми стали нерухомими, і лише глухе ридання вирвалося з його грудей.

Холідей, який стояв неподалік, підійшов до Люціуса. Той сидів на колінах, охопивши голову руками, його плечі здригалися від німого ридання. Холідей опустився поруч і міцно обійняв його, як брат, який намагався поділити цей невимовний біль.

— Тримайся, брате... Тримайся! — тихо промовляв він, хрипким голосом, стискаючи Люціуса так, ніби хотів утримати його від падіння у прірву.

Але Люціус, здавалося, нічого не чув. Його погляд був порожнім, застиглим у нескінченній муці. Його губи ледь ворушилися, прошепотівши імена:

— Арнестія... Мербус... Адалінда...

Його світ руйнувався, і здавалося, що разом із ним руйнується все навколо.

— Залиште мене самого! — прохрипів Люціус, його голос був слабким, майже зірваним, але сповненим бездонного болю.

Холідей зробив крок до нього, занепокоєно дивлячись на друга.

— Люціус, я тебе не залишу тут одного... — промовив він, намагаючись знайти слова, які могли б підтримати.

Але Люціус підвів голову, його очі були наповнені сльозами й люттю, що вирував у кожному русі.

— ЗАЛИШТЕ МЕНЕ Я СКАЗАВ! — раптом вибухнув він, крик вирвався з його грудей, як удар блискавки, який змусив усіх здригнутися. Голос Люціуса відлунював у стінах, змішуючись із тишею, що наступила після.

Холідей і Елей застигли, дивлячись на нього, не в змозі знайти жодного слова. Їхній друг, їхній лідер — зараз був лише зруйнованою людиною, яка втратила все.

— Йдемо... — тихо промовив Холідей, схиливши голову. Він підійшов до Елея, який все ще стояв, тримаючи в обіймах бездиханне тіло Арнестії, наче не хотів відпускати. — Елею, давай... Ти повинен піти.

Елей, усупереч всьому, не хотів відпускати. Його пальці все ще стискали руки Арнестії, його очі були порожніми, сповненими болю, якого він не міг висловити словами.

— Вона пішла... Вона пішла... — шепотів він, не вірячи своїм словам.

— Елею... — м'яко, але наполегливо сказав Холідей, беручи його за плечі й допомагаючи піднятися. — Вона б хотіла, щоб ти жив...

Елей повільно опустив тіло Арнестії, обережно вкладаючи її на землю. Його руки тремтіли, і він відвів погляд, наче не міг витримати цього болю. Холідей підхопив його під руку й повів геть, залишивши Люціуса самого.

Люціус залишився на колінах, його руки впали до землі, а погляд застиг у порожнечі. Він не рухався, навіть коли вітер підхоплював пісок і холодним подихом огортав його. Він лише шепотів:

— Чому, творець? Чому саме вони?

Здавалося, весь світ навколо зник, залишивши Люціуса один на один із його болем.

Люціус стояв на колінах годинами, застиглий у глибокому горі, наче був вирваний з реального світу. Його руки були опущені, а очі застигли в одній точці. Сльози давно висохли, але сліди їхнього болю залишалися на його обличчі, наче вічний знак втрати.

Нічний холод пробирав тіло, та Люціус цього не відчував. Він лише мовчав, поглинений власними думками. Його плечі ледь помітно здригалися від глибоких зітхань. Нарешті, він повільно підняв голову, і в його погляді більше не було відчаю — лише рішучість і незламна воля.

— Хай це буде моєю останньою битвою, — прошепотів Люціус, його голос звучав твердо, наче виклик самому небу.

Він підвівся, повільно, але впевнено. Його руки потягнулися до руків'я палаючого меча, який він завжди носив із собою. Метал виглядав важким, але в той момент Люціус тримав його так, ніби він був продовженням його власної душі.

Полум'я меча заграло, відбиваючись у його очах, і кожен рух здавався насиченим рішучістю. Люціус повільно направився до дверей, його кроки були тихими, але кожен із них віддавався луною в порожній тиші.

Він знав, куди йти. Він знав, що має зробити.

Його шлях вів до лазарету, місця, яке кишало зараженими. Люціус йшов, і з кожним кроком його серце заповнювала рішучість. Він більше не був тією людиною, що тільки-но ридала на колінах. Тепер він був воїном, якому немає чого втрачати.

Полум'я меча розрізало темряву, і навіть тіні, здавалося, відступали перед його рішучістю. Люціус більше не шукав відповіді чи жалю. Він знав лише одне: це закінчиться тут і зараз.

Люціус підходив до лазарету, його кроки були тяжкими, але впевненими. Його очі, здавалось, палали тим самим полум’ям, що й меч у руці. Мисливці на демонів, які патрулювали біля дверей, переглянулися, здивовані його рішучим виглядом.

— Відчиняйте! — різко наказав Люціус, його голос був наче удар грому.