Читати книгу - "Хроніки Загрії: Туманний світ, Влад Вірт"

Цього часу, виявляється достатньо, аби розгублений Ведмідь встиг отямитися. Удар булавою о щит супроводжується зеленим світінням, і сворги, більше не звертаючи ні на кого уваги, кидаються до здорованя, наче метелики на вогник.

Ведмідь спробував відскочити вбік, але свинорилі виявилися швидшими й миттєво взяли його в кільце. Здоровань одразу активує «ривок гладіатора» й розчавивши двох своргів, виходить з оточення та починає задкувати, несамовито розмахуючи щитом і булавою, намагаючись утримати противників на відстані.

Користуючись тим, що увага своргів зосереджена на Ведмедеві, я опускаюсь біля Луари й розв’язую шкіряний мішечок. Знайшовши там синю кулю, прикладаю її до рани. Желеподібна субстанція енергійно проникає крізь діру в броні, і вже за кілька ударів серця, Луара самостійно підводиться на ноги, дякуючи за допомогу.

Міцно стискаю дівчину в обіймах і відпускаю, треба допомогти Ведмедеві.

Втім, справи в здорованя йдуть не так уже й погано, йому активно допомагають двоє вцілілих аймаларців. А тепер до битви маю приєднатися ще і я, до того ж звідусіль, на виручку, поспішають бійці Фелмора й мені варто поквапитися, якщо я збираюся особисто прикінчити, хоча б парочку своргів.

Цікаво, чого це в мене так сверблять руки й туманить розум, від нестримного бажання пустити кров ще одному кабанчику. Може тому, що після побаченого сьогодні, нічого, крім смерті я подарувати їм більше не зможу?

Відчуваю прилив сил та бадьорості, це Луара знов заграла на флейті, правда руни більше не підсилювали її чари, їх візирунок був повністю витоптаний під час битви, але мені й цього вистачить. Обираю найбільшого та найсильнішого сворга, що занадто завзято насідає на Ведмедя. Крадучись підходжу й завдаю удару в спину, але мені не вдається пробити кірасу натомість я сам, ледве встигаю виставити блок, відбиваючи випад його сорильника й одразу відстрибую назад, аби розминутися із кувалдою сворга, якого я щойно атакував.

Так, це не примітивні шарги, розум яких затуманюється навичкою Ведмедя настільки, що на тебе звернуть увагу, тільки після вбивства одного з них і то не факт.

Не знаю, яким би був результат бою, швидше за все, довелося Леворду мене знову призивати. Сворги, крім величезної сили та спритності, мали ще й непогану техніку бою. Я тільки й встигав, що захищатися від їх нестримних ударів, навіть не думаючи атакувати, але на  моєму нагруднику все одно красувалася п'ятірка чималих розмірів вм’ятин, і наступні влучання, швидше за все, мали стати для мене смертельними. Якби противник був, хоча б один, але на війні, як на війні.

Від смерті мене врятував Варлакс, що одним ударом своєї молото-сокири перерубав сворга навпіл. Шкода, що не того велетня з молотом, а його напарника, куди скромнішого за розміром кабанчика, але й так мої шанси на перемогу зросли вдвічі.

— Хоча б із другим впораєшся самостійно? — холодно зронив він і одразу побіг до схилу.  

ххх

Гангрог стояв і дивився, як у сліпучих спалахах блискавки гине його зграя. Ті одиниці воїнів, хто володів можливістю миттєвого перенесення, одразу ж розчинилися в повітрі, але серед них не було нікого з дальністю стрибка понад сто кроків, тож їх долю, теж було вирішено. Гангрог хижо посміхнувся. Ні, ніхто з них і не подумав би себе збезчестити та втекти. Просто вони хотіли показати цим жалюгідними брюклами, які вдалися до свого чергового мерзопакісного виверту, як прощаються із життям справжні воїни.

Незабаром блискавки згасли, витративши всю свою енергію. У живих ще залишалося щонайменше півтори сотні велгуара, але вони були деморалізовані, поранені та практично позбулися броні, а зверху, на них летіли, набираючи швидкість, масивні дерев’яні колоди.

Слідом за колодами спішно рухалася мала зграя брюклів. Зупинившись на відстані п'ятдесят кроків, брюкли вишикувавшись у шеренгу, і в дивом досі вцілілих велгуара, полетіла чергова порція смерті, хоч уже й не така руйнівна. А під кінець, з лісу виринули сотні нових ворогів.

Гангрог не бажав вірити своїм очам, його зграї більше не існувало. Жалюгідні залишки раніше безстрашних бійців, покидали зброю і жалісно повискуючи, наввипередки бігли вниз.

Якщо він не хоче померти разом із ними, потрібно тікати й йому — першому серед велгуара західних і південних земель.

Втім у його втечі немає нічого страшного, адже про неї ніхто й ніколи не розповість. Залишки зграї приречені, у них немає жодного шансу на порятунок.

Можливо, йому теж пізно вже відступати, занадто довго він зволікав, спостерігаючи за загибеллю своїх воїнів. Гангрог обернувся і хижо вишкірився, але бігти нікуди й не треба, є варіант значно кращий. Подивившись востаннє на злощасний схил, Гангрог почав обережно спускатися крутими сходами, що вели до рятівного підземелля.