Читати книгу - "Обіцяна, Леля Карпатська"

— Я… довго йшла… Падаю з ніг, — дівчина похитнулася, але Власлав і не думав її підтримати.

— Чого прийшла?

Колись за подібне ставлення до себе Ляна дала би в писок, як вчив її тато. Проте зараз вона розуміла, що повинна грати свою роль якомога краще.

— Скучила…

Власлав задоволено хмикнув. Йому сподобалася її відповідь. Він провів рукою по грудях дівчини, міцно стиснувши їх, і повільно опустився вниз.

— Ні! — раптом крикнула Ляна, зупиняючи його.

У погляді Власлава промайнув подив і слідом за ним — підозра.

— У мене… місячні, — видихнула дівчина.

Староста гидливо скривився і відштовхнув її.

— Забирайся звідси, прокажена!

Ляні не треба було повторювати двічі. Вона розвернулася і пішла до воріт. Вона не вдавала слабкість — ноги самі запліталися від утоми.

— Чекай! — враз крикнув Власлав і дівчина стала, як укопана. — Запрошую тебе завтра на заручини моєї доньки. Вона стане «нареченою» нашого покровителя Змія.

 

***

Ще до сходу сонця на подвір’ї перед будинком старости громади зібралося багато люду. Блаженні вкупі з Бусурманами з нетерпінням чекали грандіозної події, якої тут не було вже давно і яку обговорюватимуть до наступного року. Піднесення перемішалося з тривогою. У повітрі досі стояв запах диму, нагадуючи про нещодавню трагедію. Тіло Орисі давно застигло, та похорон вирішили перенести, поки не буде віддано нову «наречену».

Сонце повільно підіймалося над селом. Його проміння ледь пробивалося крізь сіре небо, ніби вагаючись, чи варто освітлювати цей день. Дерева не сміли шелестіти, птахи — співати. Все завмерло у передчутті невідомості.

Ляна також була там, між людьми, та водночас — осторонь від усіх. Їй було холодно. Чи то від того, що вересневі ранки вже не тішили теплом, чи то від нервів. Вона не відводила погляду від вхідних дверей будинку Власлава. Врешті ті відчинилися. Голова урочисто став на порозі. Він був одягнений так само, як колись на день села: у довгу світлу сорочку та широкі штани. На голові старости було очілля. Тільки тепер Ляна дивилася на Власлава іншими очима. Вона більше не була наївною міщанкою, яка думала, що все це тільки для забави.

— Друзі! Новий день несе нам зміни. І вони стануть новим початком для кожного з нас. Моя донька Яра принесе лад нашій громаді.

Він відступив убік і серце Ляни защемило, коли вона побачила подругу. Її вивели з будинку, загорнену у біле полотно, ніби у саван. Волосся дівчини було розпущене, а очі — червоні від сліз. Біля неї йшла Євдокія, підтримуючи Яру попід руку. Жінка також була заплакана. На голові у неї була чорна хустина.

Вони зійшли сходами вниз і зупинилися. Власлав підійшов до свого пікапа і відкинув брезент, яким був прикритий кузов. Селяни вражено зойкнули, побачивши те, що там було. Величезний чорний лускатий хвіст із вже задубілою кров’ю — він належав молодому Змію. Належав Олексію. Ляна закрила рота рукою і перелякано глянула на Яру. Та не підіймала голови, та у натовпі пронеслося «хвіст!», «зміїний хвіст!» і дівчина таки подивилася туди, куди вказували люди.

— Ні-і-і! — гірко закричала вона, намагаючись вирватися з рук жінок, які її тримали. — Пустіть мене! Олексію!..

Ляна ридала разом з Ярою, хоч і не могла підійти ближче. Тут Власлав віддав наказ розступитися і процесія рушила з двору. Ляна змішалася з натовпом, не відриваючи погляду від «нареченої».

Раптом Ляна відчула раптову слабкість. Світ перед її очима колихнувся і перевернувся з ніг на голову. Вона роззирнулася довкола. Двір Власлава зник. Просто перед нею виросло дерево. Його крона була чорною, ніби обпаленою вогнем, а в його нутрощах зяяло велике дупло. Дівчина підійшла ближче і жахнулася: всередині на вишитій сорочці лежала змія, скручена кільцями.

Наступної миті видіння зникло і Ляна поспішила за юрбою.

Вони повільно йшли селом. Усі мовчали. Було чути тільки голосіння Яри. Бідолашна кілька разів втрачала свідомість, та її швидко приводили до тями. Врешті вони прийшли до берега річки. Жінки затягнули тужливу пісню:

 

Де русалка сльози ллє…

Не шукай мене в дорозі —

Серце Гаспид відбере…

Не віночком, не весіллям

Мені стелиться той шлях,

А мов срібною змією —

В чорних, тьмяних пелюстках…

 

З Яри зняли полотно, залишивши стояти повністю голою. Дівчата носили з ріки воду у глеках і поливали нею «наречену». Спершу та здригалася від холоду, чи то від ридань, та врешті тіло звикло і Яра ніби змирилася зі своєю участю.

Ляна хотіла підбігти до неї, одягнути і змусити тікати, але продовжувала стояти, ніби вкопана, мовчки спостерігаючи за тим, що відбувалося.

Закінчивши з умиванням, у шкіру Яри почали втирати якусь пахучу мазь. Її одягли у нову сорочку та заходилися заплітати коси. З-заду хтось передав чорні стрічки і Дарина, яку Ляна спершу не помітила, вплела їх у руде волосся подруги. Зрештою Власлав підійшов до названої доньки і обійняв. То було вперше за все її життя, проте цього не знав ніхто, окрім Євдокії. Вітчим вийняв з-за пазухи коштовне намисто у кілька рядів, підніс його вверх, аби всі бачили, і після цього одягнув прикрасу на шию Яри. Дівчині здалося, що то було ярмо.