Читати книгу - "Шлях митця. Духовна дорога до примноження творчості"

class="p1">Ранкові сторінки стали для мене важливою частиною піклування про себе і відкриття себе. Я,__, зобов'язуюсь продовжувати працювати з ними протягом наступних дев'яноста днів.

Творчі побачення дуже вплинули на те, що я тепер усе більше люблю себе і відчуваю радість від життя. Я,_, зобов'язуюся протягом наступних дев'яноста днів щотижня ходити на творчі побачення, щоб і надалі піклуватися про себе.

Ступивши на Шлях митця і почавши зцілювати своє творче начало, я віднайшов (віднайшла) у собі певні творчі інтереси. Сподіваючись розвинути багато з них, я зобов'язуюсь протягом наступних дев'яноста днів дозволити собі глибше дослідити_.

Мої зобов'язання дотримуватися певного плану дій — важлива частина піклування про мого внутрішнього митця. На наступні дев'яносто днів мій творчий план піклування про себе складається з таких пунктів_.

Я обрав (обрала)_як свого колегу по творчості і_для своєї творчої підтримки. Обіцяю щотижня їм телефонувати і обговорювати стан справ.

Я приймаю ці зобов'язання і почну виконувати їх (дата) (підпис)

Епілог

Працюючи над цією книгою, мені дуже хотілося завершити її якимось розчерком, фінальним польотом уяви. Мені здавалося, що це була б маленька і невинна вигадка, але раптом я пригадала, скільки разів я, милуючись картиною, відволікалася на масивний підпис її автора. Тому жодних химерних розчерків ви тут не побачите.

Мабуть, цю книжку варто закінчити образом з іншої книжки. Я пригадую, хоча ймовірно, що це радше витвір моєї уяви, а не пам’яті, що на обкладинці одного з ранніх видань «Семиярусної гори» Томаса Мертона[26]була зображена гора — безсумнівно, ота сама, семиярусна.

Можливо, на обкладинці було зображено щось зовсім інше. Я прочитала цю книжку багато років тому, ще у дванадцятирічному віці, бо, як на свій вік, розвивалася дуже швидко. Тепер мені пригадується гора, обрисами схожа на Гімалаї, до самої верхівки якої в’ється спіралеподібна стежка. Саме такою стежиною я уявляю собі Шлях митця. Тому, хто піднімається на гору, відкриваються ті самі краєвиди, знову і знову, лише з різної висоти. «Я вже тут був (була)», — думаємо ми, переживаючи періоди посухи. Так, у певному сенсі ми вже тут були. Дорога ніколи не буває прямою. Ріст — процес, який відбувається по спіралі, повторюючи цикли і дозволяючи переоцінити побачене та перегрупуватися. Ми, митці, на своєму шляху часто наштовхуємося на непрохідну місцевість і бурі. Туман може не давати нам розгледіти відстань, яку ми вже пройшли у напрямку до своєї цілі. Хоча перед нашими очима інколи відкриватимуться дивовижні краєвиди, все-таки краще ступати крок за кроком, зосереджуючись на стежці під ногами так само, як і на висоті попереду.

Шлях митця — це духовна мандрівка, паломництво додому, до власної сутності. Як і всі великі подорожі, вона не минає без небезпек, про деякі з яких я згадала у цій книжці. Як і всі пілігрими, ті з нас, хто ітиме Шляхом митця, зустрінуть по дорозі подорожніх і невидимих помічників. Те, що я називаю наказами вирушити в похід, для когось може виявитися тихим, майже нечутним голосом чи просто передчуттям. Головне, що якщо ви прислухається, то неодмінно щось почуєте. Налаштуйте слух своєї душі і ви почуєте вказівки, куди повинні рухатися далі.

Марк Браян почав наполегливо переконувати мене написати цю книжку одразу після того, як подивився китайський фільм про Тибет під назвою «Конокрад»[27]. Стрічка справила на Марка незабутнє враження. Це була класика пекінської школи, і ми опісля безуспішно шукали її у китайських крамницях відеопрокату і відеоархівах. Марк розповів мені про центральний образ фільму: ще одна гора, богомольне сходження до вершини на колінах: крок, перепочинок, підйом, знову крок, знову перепочинок…

У цьому фільмі сходження на гору було відплатою для конокрада і його дружини за шкоду, яку вони завдали суспільству, зневаживши себе крадіжкою. З того часу я інколи задумуюся: можливо, гора, яку малює моя уява, коли я думаю про Шлях митця, це і є ще одна гора, на яку варто сходити з думками про спокуту — не перед іншими, а перед собою.

СЛОВА

Як би я хотіла зібрати в долоні мову

І скласти її, немов вологу прохолодну тканину.

Я поклала б слова на твоє чоло

І охолодила б ними твої руки.

«Тихо, тихо», — говорили б мої слова —

Чи, може, навіть й щось миліше.

Я попросила б їх шепотіти:

«Все гаразд, все в порядку», —

Я попросила б їх тебе пильнувати.

Як би я хотіла зібрати в долоні мову

І зцілити, утішити, охолодити,