Читати книгу - "Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького"

Мав гарантувати польським купцям право вільної торгівлі з Францією, повинен був, маючи лише двадцять два роки, взяти шлюб із донькою Зиґмунта І Старого та, відповідно, сестрою свого померлого попередника Зиґмунта II Августа, Анною Ягеллонкою, котрій на час заручин уже виповнилось аж... п’ятдесят літ.

Укладені при елекції французького претендента документи стали обов’язковими до виконання всіма його наступниками. Вони систематизували принципові засади функціонування в Речі Посполитій шляхетської демократії та істотно розширили її межі.

Друге безкоролів’я Речі Посполитої

Тим часом уже 30 травня 1574 р. раптово помирає старший брат польського короля Карл IX. До королівського замку на Вавелю в Кракові трагічна звістка дійшла вранці 14 червня. Зважаючи, що лідери католиків-роялістів зверталися до «польського» Валуа з настійливими проханнями повернутись у Париж і стати на французьке королівство, аби не допустити до трону свого молодшого брата Франциска, котрий демонстрував відверту прихильність до гугенотів, а обмежене артикулами й договірними статтями королювання в Польщі йому не надто припало до душі (як і одруження з Анною Ягеллонкою, котра більше годилась на роль його матері), уночі проти 19 червня Генрік Валуа потай виїхав із Польщі до Парижа, аби посісти вакантний після смерті брата французький трон.

Спроби поляків наздогнати свого горе-короля успіху не дали. Варшавський сейм у вересні 1574 р. зажадав від Генріка впродовж півроку негайно повернутися до Польщі. Король проігнорував ультиматум і коронувався у Франції як король Генріх III. У Речі Посполитій настало друге безкоролів’я. До наступних виборів справа дійшла лише в листопаді 1575 р. Причому елекційне поле цього разу більше скидалося на Марсове поле — кожен із виборців мав із собою аркебуз, чекай чи кинджал. На обранні називались імена щонайменше сімох поважних кандидатів. І за ними стояло принаймні вдвічі більше протекторів, готових підтримувати своїх висуванців палкими словами чи золотими дукатами. Один із претендентів — відомий своїми чудернацтвами (часто не по-людському жахливими) московський цар Іван Грозний — навіть у звичній для себе фарсовій манері офіційно відмовився від царювання в Московії, «передавши» царський трон колишньому касимівському хану, хрещеному Чингізиду Симеону Бекбулатовичу.

Врешті-решт найповажнішими в цьому елекційному змаганні виглядали шанси імператора Максиміліана II Габсбурга, кандидатуру якого активно підтримували переважно магнати, та ленника турецького султана, трансільванського князя Іштвана Баторі, прозваного в Польщі Стефаном Баторієм. На елекційному сеймі примас Речі Посполитої (у часи міжкоролів’я найвища посадова особа держави) номінував королем імператора. Але за кілька днів шляхетський провідник, холмський підкоморій Миколай Сеніцький, на противагу йому проголосив королями Анну Ягеллонку і «приданого» їй у чоловіки Стефана Баторія. Останній — у тому числі й завдяки оперативно проведеній у Трансільванії військовій мобілізації — й утвердився на троні. Республіка потребувала рішучого й войовничого короля. Адже стан Речі Посполитої на той час був близьким до критичного. Московські війська захопили Інфлянти. Татари розпочали найбільший за всю попередню історію сусідства Речі Посполитої з кочовиками наїзд на землі республіки — 100-тисячна орда під орудою хана Девлет-Ґерая безжально спустошувала Русь. За таких умов Стефан Баторій, 42-річний загартований у битвах ветеран, котрий мав впливові зв’язки із султанським урядом, на роль короля підходив найліпше.

До Кракова претендент приїхав на чолі відбірного гайдуцького війська. 1 травня 1576 р. він узяв шлюб із «головною» нареченою Речі Посполитої — Анною Ягеллонкою, і цим самим питання королівської елекції було вирішено остаточно.

«Не глиняний і не мальований», а справжній король

Королю Стефану в козацькому середовищі завжди відводилась особлива роль. Адже за легендою, що міцно укорінилася в козацькому світогляді, саме він щедро наділив запорозьку спільноту «золотими правами й вольностями», непорушного застереження яких товариство вимагало від усіх наступних польських правителів. Утім, Баторій мав і низку інших здобутків, які й зробили з нього чи не найбільш шанованого в історії Речі Посполитої монарха. Уже на коронаційному сеймі у травні 1576 р. Стефан Баторій заявив спантеличеним опонентам, що є «не глиняним і не мальованим», а справжнім королем. Амбітне реноме «справжнього» короля Баторій переконливо довів і своїм правлінням.

Найперше він реформував судочинство. Реформа була покликана зміцнити шляхетське судочинства та підвищити довіру до нього, забезпечивши шляхті безпосередній контроль над законністю ухвалених судових рішень. Заради того, аби в державі запанували злагода й довіра, король продемонстрував готовність поступитися своїми прерогативами в цій сфері. На Варшавському сеймі 1578 р. було зорганізовано найвищу касаційну інстанцію для вироків усіх шляхетських судів — Трибунал Коронний. Запроваджуючи нову апеляційну установу, король позбавлявся можливостей впливати на рішення Трибуналу, оскільки 50 депутатів щорічно обиралися на повітових сеймиках.

З обранням на королівство Баторія в Речі Посполитій розгорнулась активна підготовка до війни з Московією за Інфлянти (Лівонії — як називали цю територію у Москві), що серед іншого вилилась і в реформу збройних сил республіки. Зокрема, сейм 1578 р. висловив згоду на реалізацію ініціативи короля щодо утворення вибранецької піхоти — війська, рекрутованого з чиншових селян, котрі проживали на королівщинах. Один жовнір вибирався з двадцяти селянських господарств — ланів (звідси й інша назва цієї піхоти — ланова), а члени решти дев’ятнадцяти сімей повинні були озброювати й утримувати вояка-піхотинця. Вибранці були звільнені від виконання феодальних повинностей і сплати чиншу, натомість повинні були регулярно проходити військові навчання, а в разі потреби — на заклик короля виступати в похід.

Крім створення ланової піхоти, Баторій реорганізував і кавалерію, перетворивши гусарські загони на роти важкоозброєної шляхетської кінноти, а також розширивши кількість легкої (козацької) кінноти. Завдяки проведеним Баторієм реорганізаціям польська гусарія у наступному столітті справедливо вважатиметься найліпшою у Європі.

У наступні десятиліття військові реформи Баторія продовжувались і були завершені вже Владиславом IV. У результаті проведених перетворень кавалерію було поділено на важку, середню і легку. Крім гусарів до важкої кавалерії було зараховано рейтарів і аркебузирів. Важка кавалерія була захищена бронею у вигляді кіраси й шолома. Основною наступальною зброєю для гусарів був спис, а для рейтарів й аркебузирів — пістолі чи аркебузи (різновид рушниці з «німецьким» прикладом, яка мала калібр переважно 10 мм). Середня кавалерія (панцирна) мала на озброєнні круглі щити й кольчужні панцири в комплекті з шоломами-місюрками. Їхня наступальна зброя складалася з шаблі й пістолів чи рушниці, подеколи рогатини й лука. Легка кіннота використовувала аналогічне озброєння, проте не мала у своєму розпорядженні захисних засобів.

Стефан реорганізував також і піхотні підрозділи. У результаті проведених заходів на озброєнні в піхоти вже не було захисних обладунків і древкової зброї: драби отримали шаблі, сокири, ґнотові рушниці з порохівницями й ладунками (готовими набоями пороху). Їхні командири,