Читати книгу - "Лялька"

вже був ранок неділі, але вона ще не була в безпеці. Ешлі глянула на свій непереведений годинник, знаючи, що не зможе розслабитися, аж доки в Англії не настане північ.

Ще відколи Вульф уперше розповів їй свій план, Ешлі сумнівалася, чи варто їй сідати на борт літака, повного невинних людей. Здавалось би, для всюдисущого вбивці не було жодних обмежень, і їй не залишалося нічого іншого, окрім того як думати про те, чи й досі його значні можливості не поширювалися на падіння пасажирського літака. Годинами вона трималася за підлокітник, очікуючи падіння з неба. Вона відмовилася від їжі й напоїв, які для неї замовив Вульф, і потайки спостерігала за кожним, хто вставав до вбиральні.

Навколо неї заблимали тьмяні вогники, й Ешлі стурбовано підняла погляд. Поміж сидіннями сонних пасажирів пробиралися, здавалося, розгублені члени екіпажу. Підлокітник під її рукою почав тремтіти, й до підсвічених знаків скористатися пасками безпеки додався недоречно радісний звуковий сигнал.

Він знайшов її.

Увесь літак почало несамовито трусити, й пасажири попрокидалися. Ешлі бачила стурбовані вирази облич членів екіпажу, хоча вони й розсипалися в запевняннях, пробираючись до своїх безпечних сидінь. Вогні згасли. Ешлі помацала вікно біля себе, однак бачила лише темряву. Здавалося, наче вона вже померла…

Тремтіння поступово вгамувалося, а потім відновилося таке ж яскраве освітлення. У салоні почувся знервований сміх, а трохи згодом згасли й сигнали, що закликали пристебнути паски безпеки. Пролунав голос капітана, який вибачився за турбулентність і пожартував, що всі пасажири на його борту отримали крісло з вібромасажем, а не лише перший клас.

Коли люди знову почали засинати, Ешлі подумки лічила секунди, відраховувала хвилини до їхнього приземлення.

***

Тепер Андреа попрощалася з глядачами. Коли напис «в ефірі» згас, «годинник смерті» показував +16 : 59 : 56. Вона насолоджувалася цим днем, сповненим позитивом, коли люди бажали Ешлі Локлен усього найкращого, чи просили поради, як їй удалося випередити, здавалося б, безпомилкового вбивцю.

Ниций відлік часу вже перетнув північ, і тепер, коли на ньому з’явилися додатні числа, один із тих, хто дзвонив, перейменував його на «годинник життя», він уперше за весь час символізував не відчай, а надію, відраховуючи години до поразки вбивці. Проте настрій Андреа швидко зіпсувався, щойно вона повернулася до редакції й у вузькому проході помітила Елайджу. Він зверхньо покликав її до себе жестом, а потім зайшов до свого кабінету.

Андреа не поспішала. Вона зупинилася біля свого столу і зачекала якийсь час, щоб опанувати себе, намагаючись не думати про важливість рішення, яке вона мала прийняти, яке вона вже подумки прийняла. Вона перетнула хаотичну кімнату, глибоко вдихнула й почала підніматися металевими східцями.

***

Вульф дивився новини в дешевому мотелі, номер у якому оплатив готівкою. Він уже давно був на межі й кинувся через брудну кімнату, коли пролунав сигнал його передплаченого телефону. Він відкрив повідомлення від незнайомого номера і з полегшенням відкинувся на ліжку.

«Я все ще тут! Л. Цьом»

Вона була в безпеці.

Вульф витягнув з телефону сім-карту і розламав її. Нахилившись, щоб вимкнути телевізор, він зрозумів, що канал новин, на якому працювала Андреа, знову запустив «годинник смерті». Він спостерігав за тим, як зникають три хвилини його життя, так неначе вони були секундами, а потім натиснув кнопку живлення.

— 23 : 54 : 23

Розділ 32

Неділя, 13 липня, 2014 [6.20]

Ваніта і Сіммонс пробули в офісі до 19.30 та 21.00 відповідно, а от Едмундс і Фінлі залишилися на цілу ніч. Майже о першій, після того, як опівночі з поліційним супроводом відіслала родину Локлен додому, до них приєдналася Бакстер.

Едмундс очікував отримати серію гнівних повідомлень і дзвінків від Тіа, через те що перетворив їхній будинок на нічліжку для абсолютних незнайомців, однак майбутня мама впродовж усього дня гралася з дев’ятирічною Ешлі, а тому, коли Бакстер покинула їхнє помешкання, відразу заснула.

Коли Бакстер приїхала до офіса, Фінлі працював над величезним завданням, складаючи список звільнених військових. Тим часом Едмундс встиг розкласти вміщені в архівних коробках речові докази по підлозі у конференц-залі й саме ретельно розбирав той безлад.

Атмосфера в нічному офісі завжди здавалася Бакстер дивною. Навіть попри те, що Новий Скотленд-Ярд переповнювали працівники, складалося враження, що ті, хто працював уночі, виконував свої обов’язки під якесь приглушене бурмотіння. Гнітюче освітлення здавалося трохи теплішим, розсіюючись у вільних кімнатах і темних коридорах, а телефони, які мусили надриватися, щоб їх почули вдень, тепер були в режимі люб’язного дзижчання.

О 6.20 Фінлі заснув у своєму кріслі й похропував біля Бакстер, якій тепер перейшло його виснажливе завдання. Спираючись на опис Едмундса, чималу кількість людей можна було виключити через серйозність їхніх поранень, однак із першої тисячі людей, яких вони переглянули, їм вдалося виокремити перелік з двадцяти шести прізвищ.

Хтось кашлянув.

Бакстер підняла погляд і побачила, що біля неї стояв неохайний чоловік у кепці.

— Маю документи для детектива Едмундса, — сказав він, вказуючи на вантажний візок позаду, на якому були акуратно складені ще сім архівних коробок.

— Так, насправді він щойно…

Бакстер побачила, як Едмундс розлючено швиргонув коробкою через усю кімнату.

— Знаєте що? Чому б вам просто не залишити це мені? — посміхнулася вона.

Коли Бакстер зачинила за собою двері, їй на голову посипалися папери.

— Я не бачу того, що там у біса бачив він! — розчаровано викрикнув Едмундс. — Що він знайшов?

Едмундс згріб із підлоги купку паперів й кинув їх у Бакстер.

— Ані відбитків, ані свідків, ані зв’язків між жертвами… нічого!

— Гаразд, заспокойся. Ми навіть не знаємо, чи те, що знайшов Вульф, і досі тут, — сказала Бакстер.

— І ми ніяк не можемо цього перевірити, тому що він забрав висновки криміналістів, а сьогодні клята неділя, тож ніхто не працює, — Едмундс різко опустився на підлогу.

Схоже, він був геть виснаженим, і його чорні очі виглядали гірше, ніж будь-коли. Він ляснув себе по голові.

— У нас немає часу на моє отупіння.

Бакстер починала усвідомлювати, що вже й без того значний внесок у справу її нового напарника був керований не егоцентричною показовістю чи прагненням довести, що Едмундс є частиною команди, а непосильним тягарем, якого він узяв на свої плечі, який був на межі одержимості й наполегливого небажання поступитися контролем комусь іншому. Бакстер припустила, що за таких обставин було б не зовсім доречним говорити йому, як сильно він нагадував їй Вульфа.