Читати книгу - "Напівдикий"

бачу, як падає Ловець. Тоді ще один. І раптом усе довкола починає пришвидшуватися.

Наступна річ, яку я роблю, найжахливіша.

Якби не пророцтво, я не зміг би цього зробити… якби батько сам мене про це не попросив, дивлячись увесь час просто мені в очі. Він каже:

— Я люблю тебе, Натане. І завжди любив.

Його очі чорні, у них поволі обертаються і зникають порожні трикутники.

Роблю те, що мушу, не відводячи погляду від батькових очей. Феїрборну не терпиться зануритися в його тіло й усе там роздерти. Він допомагає мені. Я розпанахую батькові груди й починаю пожирати й заковтувати його серце, дивлячись, як трикутники в його очах гаснуть назавжди…

Бачити Джессіку

Я не зовсім розумію, що має статися після того, як уб’ю батька. Усвідомлюю, що довкола й досі є Ловці, але Ґрейторекс і решта наших їх зараз атакують. Зміна ситуації збентежила Ловців, і цього принаймні має вистачити для втечі. Я залишаю батькове тіло. Це важко зробити, та коли підводжуся й починаю бігти, мої ноги вже самі мене несуть.

Бачу попереду Габріеля й біжу до нього. Хоч насправді я нічого не бачу, крім батькових очей, який дивляться на мене, а трикутники у них гаснуть і щезають назавжди. Досі відчуваю в роті гострий присмак його плоті. Мене ось-ось знудить, але я не хочу, рішуче не хочу, щоб це сталося.

— Натане, подивися на мене, — просить Габріель. І я усвідомлюю, що він схопив мене за руку. — Глянь на мене!

Роблю те, що він каже. Але нічого до пуття не бачу. Не можу сфокусуватися на ньому.

Габріель щось мені говорить. Не розумію, що саме. Пригадую, як батько сказав, що любить мене. Я його майже не знав. А тепер от взяв і вбив. Було стільки крові. Стільки крові. У мене підгинаються коліна, але Габріель хапає мене і кричить:

— Натане!

До нас підбігає Несбіт, бачить мене й зупиняється, вигукуючи:

— Чорт!

Він не знав, що я збирався зробити.

З’являються Ґрейторекс і всі інші, і витріщаються на мене. Знаю, що я весь закривавлений: обличчя, груди, руки…

Ґрейторекс каже:

— Нам треба рухатися. Підходять нові Ловці.

Габріель тягне мене за собою. Смикає за руку.

Ґрейторекс і Самін попереду, Клаудія праворуч, а Габріель біля мене зліва.

Біг допомагає. Я поступово приходжу до тями. Але ми недостатньо швидкі. Ловці женуться за ними. Ми не зупиняємося, і що довше я біжу, то краще себе почуваю, стаю міцнішим. Я тепер уже на чолі нашої групи. Лунає ще один постріл, тоді зойк, я повертаюся і бачу, як падає Самін. Вона не померла. Габріель уповільнює біг, зупиняється, і я підбігаю до нього. До Самін якихось двадцять кроків.

Кажу Габріелеві:

— Біжи далі. Будь біля Несбіта, я вас наздожену.

Він хитає головою.

— Ні, вона моя партнерка. Я сказав твоєму батькові…

— Ні! Я швидший за тебе. Я зможу втекти. Біжи. Якщо за кілька хвилин я вас не наздожену, зустрінемося в тому місці, про яке домовилися. Але чим довше ти тут стоятимеш, тим більша мені загрожуватиме небезпека.

Він показує на мене; він знає, що я мушу бути сам.

— У тому місці, де домовилися.

— Так. Біжи.

Габріель біжить.

Я повертаюся до Самін. Феїрборн ще й досі у моїй руці.

Стаю біля неї навколішки. Їй вистрілили у спину, але кров тече їй з рота й носа. Я кажу:

— Вибач, Самін.

Вона нічого не каже, просто дивиться на мене. Я перерізаю їй горло.

Ще більше крові. Всюди кров. Стікає з моїх рук.

Підводжуся й дивлюся на Ловців, пересвідчуючись, що й вони мене бачать. Виокремлюю серед них одну. Вона лише промайнула перед моїми очима. Але я знаю, хто це. Моя сестра, Джессіка. Це вона влаштувала нам пастку.

Знаю, що їм мене не наздогнати. Я в стані шоку, але моє тіло міцне, міцніше, ніж будь-коли. І я біжу — тоді мені не треба думати. Я не хочу думати. Просто біжу. Кидаюся ліворуч. Спритно біжу в інший бік від Несбіта, Габріеля і Ґрейторекс, заманюючи за собою Ловців.

Червінь

Не можна рахувати, скільки всього загиблих. Їх безліч. І завжди буде ще хтось. Не можна про це забагато думати. Треба просто йти далі. Але щоразу, коли думаєш, що вже не побачиш нових трупів, наштовхуєшся на ще один. Ще одна жінка або чоловік, усі члени Альянсу, усі мертві, вбиті зазвичай пострілом у спину.

Ти опиняєшся в тихій долині, куди встигли добігти деякі повстанці. Тіла лежать одне на одному, немовби вони здавалися в полон, але їх все одно розстріляли, декого — просто в голову… стратили. Перераховуєш їх. Це все, що ти можеш тепер зробити. Дев’ятеро загиблих…

Якби був живий Маркус, якби його не застрелила Анналіза, більшість із цих людей також були б живі. Маркус зміг би стримати Ловців. Зміг би вбити багатьох… Ці смерті на сумлінні Анналізи.

Але тобі треба теж забиратися з цієї долини, інакше ти теж загинеш. Ловці прийдуть сюди перевірити, чи не пропустили когось.

Починає дріботіти дощ, а ти дряпаєшся вгору схилом і потрапляєш з цієї долини в іншу, зі стрімкішими схилами і старішими деревами. Поміж деревами лежать округлі, вкриті мохом валуни, все тут рясно поросло вересом і папороттю: пишне, зелене і прекрасне місце. Ти сідаєш, занадто втомлений, щоб рухатися далі. Папороть нависає над твоєю головою, а дощ тарабанить по її листю. Втираєш обличчя. Відчуваєш, ніби в грудях у тебе все палає. Маркусове серце вже поділилося з тобою своїми Дарами, але воно тебе виснажило і робить з тобою ще щось.

Ти схиляєш голову, і дощ стікає по тобі червоними струмочками, змішуючись із брудом та кров’ю довкола тебе.

Ти хочеш спати, але варто тобі заплющити очі, як ти знову бачиш усе це: Анналізу, яка цілиться в Маркуса, Феїрборн, що розтинає Маркусову шкіру, себе самого, коли ти розчахуєш йому ребра, і всю цю кров, і все те, що ти мусив зробити…

Тобі б ніколи не довелося вбивати Маркуса, ніколи б не довелося перетривати цей жах, якби не Анналіза.

Ти лежиш під дощем. Знову і знову подумки перебираєш усе це. Сьогодні ти більше нічого не зможеш зробити. Але завтра все буде інакше. Завтра ти вирушиш по неї.

Подяки

«Напівдикий» — це друга моя опублікована книга, і в процесі її написання (а також неодноразового переписування) я збагатилася цілком новим досвідом порівняно з роботою над «Напівлихим». І наступну свою повість