Читати книгу - "Третя світова: Битва за Україну"

й укладення радянсько-болгарського договору про взаємодопомогу є політичною необхідністю.

Красномовнішої відповіді, аніж відповідь, яку дав Гітлер на радянські вимоги від 25 листопада 1940 року, він дати не міг: 18 грудня він підписав директиву № 21, план «Барбаросса», про початок війни проти Радянського Союзу. Зрозуміло, радянський уряд про підписання директиви не знав. Проте про відхилення Гітлером вимог Сталіна від 25 листопада Москві, зрозуміло, було відомо. Радянсько-німецькі відносини зайшли до глухого кута. Німецькі війська перебували у Фінляндії, Болгарії та Румунії, тобто в тій зоні, яку Сталін вважав своєю. Військове зіткнення між СРСР та Німеччиною тепер було неминучим. Однак чи була готова Німеччина до війни з Радянським Союзом?

Ми знаємо, що до цієї війни Німеччина не була готова (оскільки війну Німеччина програла). У 1938–1939 рр. Німеччина витрачала на озброєння 15 % свого національного доходу — приблизно стільки ж, скільки Англія. Гітлер не хотів озброюватися за рахунок добробуту німецького народу. Це могло знизити його популярність. У Радянському Союзі на військові потреби у третій п'ятирічці (1938-42 рр.) виділили 26,4 % бюджетних асигнувань, але насправді з року в рік витрачалося все більше й більше. У 1940 році витратили 32,6 % бюджету, а у 1941 р. запланували витратити 43,4 %.

З висоти сьогоднішнього дня ми звикли дивитися на 22 червня 1941 року як на найбільшу помилку Гітлера. Але очевидно, що наступальні операції літа 1941-го стали піком його військової кар'єри. Війна Німеччини проти СРСР перетворилась на тактичну, а не стратегічну операцію Гітлера. Гітлер не вважав Радянський Союз серйозним супротивником. Він планував розгромити Червону армію за кілька місяців, і, з військової точки зору, виконав завдання. Він не вдався до допомоги важливого потенційного союзника — Японії. При загальній напрузі в радянсько-японських відносинах впродовж 1930-х років можна було очікувати, що Гітлер зуміє переконати японців напасти на СРСР зі сходу. Але цього не сталось і японський фронт проти СРСР не відкрився.

Звісно, Гітлер прорахувався. Він недооцінив Сталіна та очолюваний ним Радянський Союз. Операція з розпалювання війни у Європі руками Гітлера виявилася настільки масштабною, що переломити її наступального переможного духу не змогли навіть найбільші поразки Червоної армії влітку й восени 1941 року. Радянські війська все одно увійшли до Берліна й утвердили комуністичну систему правління у Східній Європі. Тільки сталося це чотирма роками пізніше. Оскільки Сталін не намагався, як Франція та Англія, перемогти «малою кров'ю», а ставив за мету перемогти «за будь-яку ціну», радянські втрати у Другій світовій війні навіть не ризикнули підраховувати.

У 2014 році світ знову опинився на порозі Третьої світової війни через прагнення Росії відродити імперію. Тут варто пригадати першу фразу промови В’ячеслава Молотова, наркома закордонних справ Радянського Союзу, 22 червня 1941 року, в день нападу Німеччини на СРСР:

«Сьогодні, о 4 годині ранку, без висунення будь-яких претензій до Радянського Союзу, без оголошення війни, німецькі війська напали на нашу країну, атакували наші кордони у багатьох місцях й піддали бомбардуванню зі своїх літаків наші міста — Житомир, Київ, Севастополь, Каунас та деякі інші».

Імперії довго будуються, але стрімко валяться. Жодне з цих міст після 1991 року не належить Росії. Після всього, сталінська політика щодо Німеччини та Європи у 1939–1941 рр. повернулася катастрофою власне для СРСР, що зруйнувався під тяжінням нездійсненних імперських задач. І це головний урок історії, який повинен пам’ятати Путін, втягуючи світ у Третю світову.

Російський газ як зброя масового знищення

Зазнавши нищівної поразки у Другій світовій війні, практично повністю розорені руйнівними бомбардуваннями союзників, Німеччина та Японія у стислі терміни відновили свою економічну могутність. Вже за кілька десятиліть вони зайняли провідне становище у світовій економіці, без допомоги панцирних дивізій та Люфтваффе, без авіаносців та камікадзе. Але для того, щоб усвідомити очевидне, ці країни мали пройти через уроки жорстоких військових поразок.

Радянському урядові не довелось чекати нищівних поразок у великій війні. Окупація Східної Європи, підтримання режимів далеких соціалістичних країн на зразок Куби чи В'єтнаму, війна в Афганістані не змогли зарадити втратам радянського впливу на світовій арені й краху економічної системи СРСР. Тому що, як і у випадку з Німеччиною та Японією, військова сила не могла гарантувати політичного та економічного домінування й створювала лше видимість всесильної наддержави. У 1991 році КПРС віддала владу з тією ж легкістю, з якою захопила її у 1917-му. Радянський політичний вплив у Європі, заснований на військовій присутності та військовій силі, завершився для СРСР нищівною поразкою, яку можна порівняти з поразкою Німеччини та Японії у Другій світовій війні.

Здавалося, що, як Німеччину та Японію, і Росію ця поразка чогось навчила. Після десятиліття нестабільності 1991–2000 років, Російська Федерація постала перед світом провідною економічною державою. Її сила тепер визначалась не танковими дивізіями й не кількістю боєголовок, спрямованих на Західну Європу та США, а нафтою, газом та іншими видами сировини, що поставляються всьому світові. Виявилось, що впливати економічно — ефективніше й дешевше, аніж чинити військовий тиск. До 2014 року росіяни стали багатими туристами, що асоціювалися з грошима, а не з автоматом Калашникова; не агресорами й окупантами, а вигідними клієнтами, покупцями, інвесторами та марнотратниками грошей, зароблених на російських поставках сировини.

Проте, ситуація насправді була далеко не безхмарною. Основна проблема Росії полягала у відсутності демократії як такої. Роки єльцинського режиму подарували Росії ринкову економіку та свободу, проте не створили демократичних інституцій, які б забезпечили громадянські свободи суспільства, незалежний та непідкупний суд. Не без особистої допомоги Єльцина, який скомпрометував себе і двома чеченськими війнами і корупційними скандалами, до влади в Росії прийшов колишній офіцер КДБ. Перестарілий Єльцин передав йому управління країною подібно до того, як перестарілий Гінденбург доручив Німеччину Гітлеру.

Отримавши владу, Путін перестав прислухатись до електорату, позбавивши його права голосу і в керуванні країною, і щодо зовнішньої та внутрішньої політики держави. Рівень відірваності виборців від кремлівського керівництва, більшість якого складали співробітники КДБ, тепер став абсолютним. Громадська думка не хвилювала Путіна, а виборчим процесом маніпулювали, та й ЗМІ повністю підкорялись державі. Парламент, російські судді та силові відомства, як в центрі, так і на місцях, підпорядковувались виключно вказівкам з Кремля.

При абсолютній непідзвітності перед народом виховані у стінах КДБ російські керівники повернулись до старих радянських принципів військового тиску. У 1999 році російська армія вторглася до Чечні. У серпні 2008 року війська перетнули державний кордон та рушили на Грузію. Для вторгнення використали прийом, подібний до