Читати книгу - "Кінець зміни"

б зараз не в гіпсі, а в могилі. Може, в неї була лише випробувальна модель. Може, і в Еллертон теж. У цьому є певний сенс. Але ось тепер ці всі «заппіти», страшенна кількість їх, і кудись же вони пішли, хай їм грець…

І тут його осяває.

— Холлі! Мені потрібен телефон!

7

Тодд Шнайдер на місці, і він налаштований товариськи:

— Розумію, що ви там працюєте штурмовими темпами, містере Ходжесе?

— Так це називають.

— Ну як, вдалося вистежити оті дефектні пристрої?

— Та я, власне, за тим і телефоную. Ви часом не маєте адреси, куди було направлено партію «заппіт командерів»?

— Звичайно. Можна я вам зараз перетелефоную і скажу?

— А можна я не вішатиму трубку? У нас справа доволі термінова.

— Термінова справа з захисту споживачів? — Шнайдер дивується. — Це якось не по-американськи. Ну що ж, зараз подивимося, чим я вам можу допомогти.

Раз — і Ходжеса знову хапає. Дія ліків припинилася, вони його не тримають. Зараз в офісі і Холлі, і Джером, з’юрмилися навколо столу. Ходжес зусиллям волі втримується від того, щоб схопитися за бік. Секунди тягнуться, тягнуться… хвилина. Дві. Ходжес думає: там у нього, мабуть, інша лінія і він про мене забув — або нема нічого…

Музика в слухавці припиняється.

— Містере Ходжесе? Ви ще тут?

— Тут.

— У мене є адреса. Називається «Gamez Unlimited» — як «ігри» по-англійськи, тільки через Z, якщо пам’ятаєте, і номер 442, Мерітайм-драйв. Доручено для Фредеріки Лінклаттер. Це допоможе?

— Звичайно! Дуже дякую вам, містере Шнайдере.

Він вішає слухавку і дивиться на своїх двох помічників: струнку і по-зимовому бліду — і накачаного на будівельних роботах під сонцем Аризони. Вони й дочка Еллі, яка мешкає на іншому кінці країни, — це ті, кого він любить найбільше в житті.

Він каже:

— Їдьмо, дітки!

8

Брейді звертає з внутрішньоштатного на Вейл-роуд біля «Гаража Тьорстона», де кілька розгрібачів снігу газують на своїх машинах із сумішшю солі й піску або просто товчуться поряд, попиваючи каву і теревенячи. Брейді спадає на думку під’їхати й подивитися, чи не можна зараз поставити зимові шини на «малібу» Бібліотечного Ела, але з огляду на той натовп, який уже стоїть у гаражі, розуміє, що не може так чекати на перевзування до вечора. Він уже близько до мети й вирішує йти до неї. Якщо його там засипле снігом, то й хрін з ним. Йому по сараю. Він був у тому таборі вже двічі, здебільшого на розвідці, але за другим разом також дечого туди привіз.

На Вейл-роуд снігу вже на добрі три пальці і слизько. «Малібу» кілька разів ковзається, один раз мало не падає в кювет. Він сильно пітніє, і від мертвої хватки за кермо артритні пальці пульсують болем.

Урешті він бачить високі червоні стовпи — останній орієнтир. Брейді тисне на гальма і переходить на швидкість пішохода.

Останні дві милі[57] проїжджає безіменною односмуговою табірною дорогою, але завдяки навислим гілкам дерев тут їхати найлегше за всю останню годину. Місцями шлях досі голий. Це протриває доти, доки налетить основна частина заметілі — а це очікується близько восьмої вечора, якщо вірити радіо.

Він під’їжджає до роздоріжжя, де дві дерев’яні стрілки на стовпі показують у різні боки. Праворуч — «Табірліг Великого Боба», ліворуч — «Голови і шкури». Футах десь у десяти[58] над вказівниками вниз дивиться камера стеження у високій сніговій шапці.

Брейді завертає ліворуч і розслабляє руки. Він майже на місці.

9

У місті снігу ще небагато. Вулиці чисті, машини їздять добре, але усі троє про всяк випадок залізли у Джеромів «джип ранглер». Будинок номер 448 по Мерітайм-драйв виявляється одним з таких кондомініумів, які у бадьорі вісімдесяті повилазили на південному березі озера, як гриби. Тоді це було круте місце. Нині будинки майже наполовину порожні. У вестибюлі Джером знаходить табличку «Ф. Лінклаттер — 6-а». Тягнеться до дзвінка, але Ходжес його зупиняє.

— Що таке? — дивується Джером.

Холлі суворо каже:

— Дивися і вчись, Джероме. Так воно робиться.

Ходжес тисне абиякі кнопки, і з четвертої спроби йому відповідає чоловічий голос:

— Хто там?

— Служба доставки «FedEx»! — каже Ходжес.

— Хто ж це мені посилку надсилає? — дивується чоловік.

— Не можу сказати, друже. Новини не роблю, я їх приношу.

Двері до коридору неприємно торохтять. Ходжес відчиняє і пропускає всіх решту. У будинку два ліфти, на одному приліплений напис «Не працює». На тому, що працює, приклеєна записка: «Хазяїне гавкучого собаки на 5 поверсі, я до тебе доберуся!»

— Доволі зловісно, — каже Джером.

Ліфт відчиняється, вони заходять, Холлі риється в сумочці. Знаходить пачку «нікоретте» і витягає одну пастилку. Коли ліфт приходить на шостий поверх, Ходжес каже:

— Якщо вона там, говоритиму з нею я.

Квартира 6-А саме навпроти ліфта. Ходжес стукає. Коли немає відповіді, стукає гучніше. Знову не отримуючи відповіді, гатить у двері кулаком.

— Ідіть геть, — чути слабкий голос по той бік.

Голос дівчинки, хворої на грип, думає Ходжес.

Стукає знову:

— Міс Лінклаттер, відчиняйте!

— Ви з поліції?

Він би міг сказати «так», не вперше від виходу на пенсію вдаватиме офіцера, але інстинкт підказує йому цього не робити.

— Ні. Я Білл Ходжес. Ми колись бачилися, недовго, у 2010 році. Коли ви працювали в…

— Так, пам’ятаю.

Чути, як відмикається один замок, другий. Відчіпляється ланцюжок. Відчиняються двері — і в коридор різко тягне димом. Жінка у дверях тримає між великим і вказівним пальцями лівої руки наполовину скурений жирний косяк. Вона худа — на межі виснаження — і бліда, як сметана. На ній смугаста футболка з написом: «ВИКУП ДЛЯ ПОГАНИХ ХЛОПЦІВ, БРЕЙДЕНТОН, ФЛОРИДА». Нижче додано «ПОСАДИЛИ ВАС? ЗАСТАВА З НАС!», але ці слова погано читаються, бо на них кривава пляма.

— Треба мені було вам зателефонувати, — каже Фредді. Хоча вона й не дивиться на Ходжеса, він розуміє, до кого насправді вона звертається. — Треба ж було, я про вас думала. Ви ж його той раз зупинили, так?

— Боже мій, міс, що сталося?! — питає Джером.

— Мабуть, я забагато речей зібрала. — Фредді показує на дві валізи за спиною, у вітальні. — Треба було мамку слухати. Вона казала: ніколи не бери в дорогу забагато!

— Та ні, він, певне, не про валізи, — пояснює Ходжес, показуючи на свіжу криваву пляму на футболці Фредді.

Він заходить, Джером і Холлі теж. Холлі зачиняє за собою двері.

— Та я розумію, про що він, — каже Фредді. — Гівнюк у мене стріляв. А коли я почала тягати зі спальні валізи,