Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

не надходило, й у пітьмі воно цілковито зливалося зі стіною. Темрява була настільки густою, що Тимур заледве бачив далі ліктя на випростаній уперед себе руці.

Притримуючись долонею за стіну, чоловік підійшов до кутка, в якому пітьма здавалася найщільнішою, і почав справляти нужду.

Під цівкою сечі захрускотів пісок. Тимур примружився та поводив струминою з одного боку в другий. Від холоду тілом тричі прокотилися дрижаки, через що чоловік не відразу вловив, що звук змінюється залежно від того, куди він дзюрить. Радше з цікавості, ніж через острах, він провів струменем справа наліво. Хрускотіння піску на коротку мить поступилося місцем незрозумілому хляпанню, після чого струмінь знову затріскотів об суху землю. Тимур насторожився. Він відчував, що сечі залишається якраз на один «прохід», і поспіхом скерував цівку назад, зліва направо. Звук повторився: хрускіт, хрускіт, хляп-хляп-хляп, а тоді — знову хрускіт. Волосся на руках і ногах здибилося, і цього разу не від нічного холоду. Звук вчувався вогкий, м’який, геть не схожий на хлюпання рідини об неживу поверхню. Хляпало об плоть.

Тимур широко розплющив очі та нахилився. Член утягнувся, а яйця від страху стали твердими, немов алмазні самородки.

Дві ступні. Дві голі ступні. Все, як має бути, — ліва та права, почорнілі від бруду, зашкарублі, із кошмарними потрісканими нігтями та мокрі від сечі. Поза всяким сумнівом — дві людські ступні. Тимур рвучко випростався. За той час, поки він знаходився у П-подібній ніші поміж стіною будинку та парканом сусіднього двору, очі трохи призвичаїлися до пітьми, і чоловік несподівано чітко розрізнив людський силует у кутку. І то не був витвір зацькованої небезпеками уяви чи марево, що зачаїлося в мозку після сну. У кутку, за півтора кроки від Тимура, хтось стояв. І дивився на Тимура темними, як ніч, очима.

Від стравоходу до кишок неначе потік напалму прокотився. Тимур хапнув ротом повітря та несамовито заволав:

— РІ-І-ІНО-О-О-О-О-О-О!!!

LXVIII

П’ятниця, 23 січня, 00:36 (UTC –5)

Перехрестя траси № 59 та регіональної дороги № 584

Півкілометра на південь від Пасахе, Еквадор

На мосту через річку Хубонес, що за півкілометра на північ від Пасахе, містечка в низинній частині еквадорської провінції Ель-Оро з населенням 121 тисяча людей, знаходився потужно укріплений блокпост еквадорської армії, через що бійці 1-ї піхотної бригади «Ель-Оро», виставлені на перехресті траси № 59 із регіональною дорогою № 584 (тобто на півдні, за містом), почувалися спокійно.

Контрольні пункти на в’їзді та виїзді з Пасахе встановили пізно ввечері 21 січня, коли остаточно стало зрозуміло, що кількасот жителів Ґуаякіля, які, нехтуючи оголошеним у місті надзвичайним станом, прокралися повз блокпости на виїздах із наводненої військами «фінансової столиці» та попрямували на південь країни.

Насправді солдатам 1-ї бригади, які байдикували, граючи в карти та передивляючись порнофільми на ноутбуці старшого сержанта Еміліано Кіко, слід було б поворушити мізками та бути обережнішими. Особливо зважаючи на те, що ці кількасот таємничих «ґуаякільських паломників», усупереч тому, що обидва великі мости, які дозволяли дістатися з Ґуаякіля до траси № 25 (перший — через Ріо-Ґуаяс у районі міста Дурóн, другий — через Ріо-Бабаойо, на десять кілометрів північніше), було наглухо перекрито, впродовж кількох годин примудрилися, хто на човнах, хто вплав, відпочиваючи на острові Сантай, вибратися з Ґуаякіля та згуртуватися далеко за містом, на перехресті трас № 25 та № 40, що більш важливо, далеко за військовими постами, які мали на меті не випустити їх із Ґуаякіля.

Попри все це, восьмеро бійців із відділення старшого сержанта Кіко, котрі заступили на чергування чотири з половиною години тому, били байдики та нудьгували. Дехто закуняв. Сам старший сержант навіть подумати не міг, що йому варто чимось перейматися. На вечірньому шикуванні, перед тим, як вийти на пост, солдатам його відділення повідомили, що вимучені практично безперервним переходом «паломники» зупинилися за п’ятнадцять кілометрів від Мачали, неподалік Ель-Ґуабо, тобто на іншій дорозі, західніше від тієї, яку вони охороняли. Ґуаякільці були виснаженими, ослаблими без води та їжі, семеро знепритомніли перед Ель-Ґуабо, скільки попадало від знесилення дорогою від Ґуаякіля, ніхто не рахував. Із якого дива Еміліано Кіко мав їх боятися? Ще один чинник, який сприяв розслабленню старшого сержанта Кіко, — це припущення, що навіть якщо «паломники» почнуть колотнечу, подібну до скоєної в аеропорту Ґуаякіля, вони не досягнуть південної частини Пасахе, не перетнувши контрольований десантниками міст через Хубонес. Відтак старший сержант Кіко вважав, що в разі тривоги матиме більше ніж достатньо часу, щоб привести ввірене йому відділення в стан бойової готовності.

Блокпост, за який відповідав Еміліано Кіко, складався з двох пропускних пунктів на заході та півночі перехрестя. Кожен пункт виглядав як викладена з брудно-білих мішків із піском оборонна точка у формі літери П і перекривав третину дороги. За мішками лежали ланцюги із залізними шипами для загородження дороги та нерозмотані бухти колючого дроту. Перед укріпленням стриміло кілька знаків «STOP» і плакати з проханням пред’явити документи на вимогу військових. У південно-східному квадранті перехрестя на спеціально розчищеній ділянці стояла армійська вантажівка «M939», залишена інженерним підрозділом, який підвозив мішки, ланцюги та колючий дріт, і два броньовані позашляховики «Humvee», на яких на пост прибуло відділення старшого сержанта. За вантажівкою звели невеликий намет для відпочинку, в якому розмістили переносну радіостанцію. За п’ять метрів від намету, ближче до дороги, із кількох порожніх ящиків із-під боєприпасів бійці 1-ї піхотної бригади влаштували імпровізований стіл.

За двадцять хвилин до першої ночі заколисаний шепелявими звуками еквадорської ночі Еміліано Кіко задрімав, розвалившись на розкладному стільчику, який, якщо його правильно поставити, цілком міг замінити пляжний шезлонг. Еміліано випростав ноги, вмостив зручніше голову та засопів. Позавчора він півночі сварився з дружиною (правда, вже не пам’ятав чому) і після того весь день ходив злий і невиспаний. Почувши сопіння командира, солдати 1-ї піхотної бригади остаточно попустилися. Двоє рядових, що мусили стежити, відповідно, за трасою № 59 і регіональною дорогою № 584, покинули обкладені мішками з піском укріплення та приєдналися до товаришів, які мали ноутбук, термос із чаєм і фляжку з дечим, що міцніше за чай. Перехрестя залишилося без нагляду.

Старший сержант проспав хвилин п’ять, не більше, коли його розбудив дивний, але достатньо гучний звук. Від того місця, де стояв «стіл» із ящиків і де вільні від чергування солдати грали в покер, долинало надривне кумкання. Еміліано спочатку здалося, наче хтось із його бійців перебрав дешевого пійла і тепер потайки блює в кущах. Еквадорець розплющив очі й отетерів. Він розтулив рота, проте від обурення впродовж перших секунд не зміг витиснути із себе