Читати книгу - "Ловець орлів"

на голубому тлі лише маленькі цяточки. Ми стежили за ними, поки вони зовсім не зникли з очей. Потім повернули коней назад і попрямували до табору.

Батько їхав попереду, похмурий, мовчазний. У житті я не почував себе так кепсько, як тепер. Це були мої коні! Я заробив їх тяжкою працею. Я любив їх, пишався ними і щойно втратив назавжди. Признаюся тобі щиро: я ридав дорогою до табору.

Мати й сестра зустріли нас на узліссі й, не сказавши ні слова, попленталися за нами. В таборі нас чекала ще одна несподіванка: ворог перерив усі наші речі, забрав торбу з талісманом — кругленьким прозорим камінцем, що притягує вогонь Сонця, батькове сідло, зникли також лук, стріли і розкішний сагайдак, якого подарував мені Білий Вовк.

Не зронивши ні слова, батько подався до річки і сів над водою. Мати заходилася перебирати пожитки — що необхідно взяти з собою, а що залишити. Крім вігвама та вігвамних жердин, у нас було ще вісім в’юків. Ми ж могли взяти тільки два за умови, що всі четверо підемо пішки.

Невдовзі мати навідкладала стільки речей, що годі було їх забрати. їй жаль було розлучатися з ними. Вона підійшла до мене, сіла поруч і заплакала. Плакала й сестра, а я ледве тамував сльози.

Повернувся батько й сказав:

— Заходить сонце. Пакуйте речі. Рушатимемо!

— Ні, ні! — заголосила мати. — Ми не хочемо йти далі! Повертаймось назад! Повертаймося до нашого племені. О муже мій, невже ти й досі не бачиш, що боги відвернулися від нас із того часу, як ми покинули пікуні. Ми втратили все! Вороги украли Люльку Грому і другий твій талісман, вони забрали наш табун. Згадай, як важко працював твій син, щоб купити тих коней. Зваж, які безпомічні ми стали, а навколо нас чимало ворожих загонів. Одступися від своєї клятви та їдьмо до табору нашого народу.

Я стежив за виразом батькового обличчя. Він напружено слухав, обмірковував материні слова. Мені здалося, що він уже вирішив послухатися материної ради. Та мої сподівання розвіялись, як тільки він сказав:

— Ні! Ми не повернемось назад! Ми підемо далі! Не хочу я з’являтися на очі пікуні, як той жалюгідний злидень. Я відведу вас до кроу, а сам знову подамся в табір ассінібойнів і заберу коней та люльку.

І все-таки батькова мова вселила мені малесеньку надію. «Не гнів, а сором заважав йому повернутися до пікуні, — міркував я. — Він соромиться нашої нужди, нашої убогості. Якби мені вдалося купити новий табун, то батько, мабуть, пересилив би себе й повів нас додому, до рідного племені».

Ми довго вагалися, які речі брати з собою, а які покинути: зрештою кожна дрібничка ставала нам у пригоді. Взяли ми вігвам — саме накриття, без жердин, одяг, кілька ковдр, знаряддя для вичинки шкур, порох, кулі і два жовтих казанки, які ми придбали в Червоних Курток на півночі за сорок бобрових шкурок. Усе це ми повантажили на двох коней. Решту речей ми й не думали ховати, покинули просто неба і рушили на південь.

Спустившись до річки, ми поскидали мокасини і вбрід перейшли на другий берег. Я першим вийшов з води і, взуваючись, помітив на піску свіжі відбитки людських ніг. Сліди вели до лісу. В кущах я знайшов пару зношених мокасинів. Трава довкола була витоптана. Я здогадався: тут лежав воїн, який вистежив нас і забрав наших коней. Я уважно оглянув мокасини і згадав, що вже бачив цей дивний узор із червоних, голубих та жовтих голок дикобраза. Помилки не могло бути: ці мокасини носив воїн із загону чейєнів.

Я вернувся на берег і показав свою знахідку батькові. Проте він не міг пригадати, чи бачив раніше ці мокасини, але мати впізнала їх і навіть описала зовнішність того воїна, взутого в них: стрункий, рослявий, довговолосий, у коси вплетені смужки з хутра видри.

— Чи не однаково, який у нього вигляд? — сердито мовив батько. — Він нас вистежив і пограбував. А ми були сліпі й не бачили, як він ішов по нашому сліду.

— Не думаю, що він зробив це зі згоди свого вождя, — мовив я.

— Авжеж, — підхопила мати. — Їхній вождь — добра людина. Він не бажав нам зла.

Батько гірко засміявся:

— Добра людина, кажеш? А я певен, що вождь послав свого найкращого бігуна й розвідника, щоб заволодіти моїм талісманом. Але настане день, коли я зустрінуся з ним і поквитаюся.

Вперше довелося нам так довго йти пішки. Ми з батьком не відчували втоми і могли йти цілу ніч. Але мати й сестра вибились із сил і ледве переставляли ноги. Коли Семеро показували північ, Нітакі заплакала, опустилась на землю і сказала, що далі йти не може.

— Ти поїдеш верхи! — вигукнув батько і звелів мені допомогти йому.

Ми зняли добру половину вантажу з коня, якого вів батько, і посадили на нього сестру. Зняту поклажу ми нав’ючили на другого коня. Нещасні тварини аж застогнали під важкою ношею. Я мимоволі подумав: через батька страждаємо не тільки ми, а й наші коні.

Від річки Мушлі до річки Йєллоустон відстань велика; ще довшою вона здається, якщо йдеш пішки, а всі дощові калюжі повисихали. Коли розвиднілося, нам було досі ще далеко до річки, біля якої жили кроу. Нестерпно хотілось пити: батька й мене спрага мучила дужче, ніж жінок. Ми ледве ворушили язиками. У мене було таке відчуття, ніби мені в рот насипали піску.

Мати про щось мене спитала, але я відповів таким хриплим голосом, що вона нічого не розібрала. Тоді вона простягла руки до сонця, що сходило, і вигукнула:

— О велике Сонце, зласкався над нами! Великий володарю світу, пожалій нас! Настав на розум чоловіка мого, який приніс моїм дітям стільки страждань!

Дослухаючись до її молитви, батько похнюпився і не сказав ні слова. Потім він піднявся й рушив далі, а ми, натомлені, попленталися за ним. На півдні вже виднілися порослі кущами береги Йєллоустон, а за ними простягалась широка долина річки Гірський Баран. Над полудень ми наблизилися до гряди пагорбів, за якими починався спуск у долину. «Ще трохи — і ми підійдемо до річки, нап’ємося й скупаємося», — подумав я.

Раптом на вершині пагорба з’явився вершник. Він подивився на нас, потім повернув коня і спустився в долину. Ми зупинились, але як тільки він зник з очей, пішли далі. Нам однаково було, чи повмираємо від спраги, чи нас повбивають вороги.

Розділ дев’ятий

Піднімаючись на вершину пагорба,