Читати книгу - "20 000 льє під водою"

що той прохід, про який говорив пан професор, знаходиться під, а не над водою. Це більше б відповідало нашим інтересам.

— Але ж, друже Нед, — звернувся до нього Консель, — коли б цей прохід не був підводним, «Наутілус» ніколи не зміг би проникнути в печеру!

— А я додам, пане Ленд, що в такому разі океанська вода не змогла б хлинути в цю гору і вулкан залишився б вулканом. Отже, ваші жалкування даремні.

Ми продовжували підніматися. Стежка ставала все стрімкішою і вужчою. Іноді шлях перегороджували глибокі тріщини, через які надто довго треба було перебиратися. Тому доводилося обходити навислі скелі. Інколи треба було повзти на колінах і навіть на животі. Але завдяки спритності Конселя й силі Неда Ленда всі перешкоди були подолані.

На висоті приблизно тридцяти метрів характер ґрунту на поверхні змінився, хоч від цього поверхня не стала зручнішою для ходьби. Замість трахітів і вулканічних конгломератів нам усе частіше почали зустрічатися чорні базальти. Вони то стелилися гладкими поверхнями, вкритими подекуди застиглими пухирцями лави, то здіймалися правильними призмами, розташованими у вигляді колонади, яка підтримувала основу величезного склепіння — дивний зразок природної архітектури.

Між базальтовими скелями звивалися довгі потоки застиглої лави, куди були вкраплені смуги бітумінозних сланців, а місцями траплялися великі плями сірки. Сонячне проміння, входячи через кратер, злегка освітлювало вивержені породи, назавжди поховані в надрах згаслого вулкана.

Приблизно на висоті двохсот п’ятдесяти футів, зустрівши непереборну перешкоду, ми змушені були припинити дальший підйом. Стіни склепіння нахилялися всередину під значним кутом; довелося підйом замінити прогулянкою по кругу вздовж стін печери. На цій висоті рослинний світ почав уже боротьбу з царством мертвої природи. Нам зустрілося кілька кущів і навіть дерев, які росли в заглибленнях і тріщинах скель. Серед них я впізнав кущі молочаю з їдким білим соком, кілька геліотропів з сумно похиленими китицями блідих квітів, майже позбавлених запаху; до речі, вони тут зовсім не виправдовували своєї назви — «повернені до сонця», бо сонячне проміння ніколи не досягало їх. В іншому місці кілька хризантем притулилося до одинокого алое з довгим і хворобливим листям. Нарешті, між застиглими потоками лави я помітив маленькі квіти фіалок, які навіть тут мали тонкий ніжний запах; повинен визнати, що я вдихав його з великою насолодою. Аромат — це душа квітки; а морські квіти — розкішні гідрофіти — не мають запаху, в них немає душі!

Ми підійшли до кущів напрочуд міцної драцени, яка своїм могутнім корінням примушувала розсуватися навіть скелі, коли раптом Нед Ленд закричав:

— О професоре, бджолиний вулик!

— Бджолиний вулик? — обізвався я з недовір’ям.

— Так, так! Вулик! — повторив канадець. — І навкруги нього дзижчать бджоли!

Я наблизився і справді побачив крізь отвір, зроблений у стовбурі драцени, кілька тисяч цих розумних створінь, надзвичайно поширених на всіх Канарських островах, де їхній мед високо цінується населенням.

Цілком природно, що канадець захотів поповнити запаси своїх продуктів медом, і я не наважувався йому заперечувати. Нед зібрав докупи сухе листя, поклав у середину сірку і запалив його своїм кресалом, а потім почав викурювати бджіл. Потроху дзижчання все зменшувалося, поки зовсім не припинилося. Потім Нед розрізав стовбур і вийняв з нього багато фунтів запашного меду, яким наповнив свій речовий мішок.

— Коли я додам цей мед до сагової муки, — сказав він нам, — то зможу вам запропонувати смачний солодкий пиріг!

— Чудово! — вигукнув Консель. — Це будуть справжні медяники!

— Хай будуть медяники, — сказав я, — але продовжимо нашу цікаву прогулянку.

З деяких поворотів стежки, якою ми йшли, було видно все озеро. Прожектор «Наутілуса» яскраво освітлював його спокійну поверхню, дзеркальну гладь якої не порушували ні дихання вітерця, ні хвилі.

«Наутілус» залишався нерухомим. На його палубі й на березі озера метушилися матроси команди, чорні силуети яких чітко виділялися в яскравому світлі.

У цей момент ми огинали найвищу точку скелястих виступів, які тягнулися навколо всієї печери.

В напівтемряві кружляли тут і там хижі птахи; деякі з них при нашому наближенні вилітали з своїх гнізд, розташованих на вершинах неприступних скель. Це були білогруді яструби-перепелятники і крикливі кібчики. По крутих схилах бігали на довгих ногах чудові жирні дрофи.

Можна уявити, з якою жадобою дивився канадець на цю ніжну і смачну дичину, жалкуючи, що з ним не було рушниці. Він спробував замінити свинець каменем; після кількох невдалих спроб йому вдалося поранити одного з цих прекрасних птахів. Можна сказати без усяких перебільшень, що він двадцять разів рискував своїм життям поки не спіймав поранену дрофу, яка таким чином потрапила в його мішок, наповнений медом.

Незабаром нам довелося розпочати спуск до берега, бо далі йти було вже неможливо. Високо вгорі зяючий кратер вулкана здавався широким отвором колодязя. З нашого місця можна було виразно помітити блакитне небо, і я навіть бачив розірвані хмари, які швидко мчали під поривами західного вітру. Інколи вони чіплялися за вершину гори і тоді на мить закривали кратер. Це свідчило про те, що вони пливли досить низько, бо вулкан підносився не вище як на вісімсот футів над рівнем океану.

Через півгодини після останнього подвигу канадця ми досягли берега. Його флора була представлена широким килимом морського кропу, маленької рослини з родини зонтичних, що може бути приправою для різних страв; вона також відома під назвою ломикаменю. Консель нарвав кілька пучків цієї корисної рослини. З фауни тут зустрічалися тисячі найрізноманітніших видів раків, крабів, омарів, велика кількість кишковопорожнинних і молюсків.

У цьому місці відкривався чудовий грот, устелений шаром надзвичайно чистого піску. Втомлені довгим шляхом, мої товариші і я з насолодою простяглася на м’якому піщаному ложі. Підземний вогонь відполірував поверхню внутрішніх стін гроту і обсипав їх слюдяним порохом, що виблискував різними кольорами. Нед Ленд почав обмацувати й вистукувати стіни, намагаючись довідатися про їхню товщину. Я не міг стримати посмішки. Розмова перейшла, звичайно, до улюбленої теми Неда Ленда — планів утечі. Я вирішив трохи підбадьорити його і сказав, що капітан Немо, можливо, спустився на південь лише для того, щоб поповнити запаси натрію, а тепер знову повернеться на північ, до берегів Європи або Америки. Це дасть змогу канадцеві повторити спробу з значно. більшим успіхом.

У чудовому гроті ми відпочивали вже понад годину. Наша спочатку пожвавлена розмова майже завмерла під кінець: нами почала оволодівати якась дрімота. Не маючи причин боротися з нею, я повністю віддався їй і міцно заснув. Мені снилося, — адже ми не владні в своїх сновидіннях, — що моє життя продовжується у вигляді примітивного рослинного існування молюска, а грот став моєю