Читати книгу - "Мій тато — кілер"

страху і не змогли зірвати кришки зі світильників. Служник сам зірвав їх, тягаючи духа з кутка в куток. На світанку дух утік, утративши все своє волосся.

Чекали.

Чекали.

— То що, сто кілограмів — це десять лимонів?

— Якщо в купюрах по п’ятдесят, то лише п’ять.

Чекали.

Чекали.

Знаючи, що як би довго ми не протрималися тут, все одно помремо якщо не від кулі, то від того, що в нас немає ні краплі води.

Уранці побачили, що криваві сліди ведуть до перехрестя, де був похований поганий раб, який колись належав храму. Тоді зрозуміли, що це був дух того самого раба. Волосся духа дотепер зберігають у храмі Ганго-дзи.

Чекали.

Чекали.

Чекали.

Чекали. Чекали. Чекали. Чекали. Чекали.

Чекали.

А ще кажуть…

* * *

І раптом задзвонив телефон.

5

— У кого це?

— Тут, — сказав Бауер, дивлячись на номер, що висвітився на екрані. — У мене.

— І хто? — запитав у нього Володя.

— Не знаю, — сказав той. — Напевно, будуть пропонувати здатися.

А тоді, в трубку:

— Так.

Помовчав. Кивнув і простягнув телефон мені:

— Тебе.

Цікаво.

Узявши телефон, я мовив:

— Алло, — і почув глузливий голос Дмитра:

— Ти радий мене чути?

— Звичайно.

— Тоді я втішу тебе ще дужче.

Сака Гігаку був родом із Пекче. Коли його країна була розгромлена, а сталося це тоді, коли Піднебесною керувала государиня з нового палацу Окамото, він перебрався в нашу країну й оселився в храмі Кудара, що в Наніва. Росту в ченці було сім сяку. Він ретельно вникав у навчання Будди і з благоговінням читав сутру «Сінханнякьо».

6

— То ти радий мене чути?

— Звичайно.

— Порадувати тебе ще більше?

— Ти звідки?

— Двадцять восьме дерево від ліхтаря, що світить на ту вашу вежу, яка димить.

— Я серйозно, — сказав я.

— І я серйозно, — сказав мені Дмитро. — Ти і скількись там з тобою стрільців сидите в підвалі, оточені з усіх боків китайцями, які збираються вами поснідати. А я сиджу за п’ятдесят метрів від вас і ніяк не можу вирішити: чи прийти до вас продовжувати переговори, чи ми зможемо домовитися по телефону.

— Про що? — запитав я.

— Про гроші, — сказав Дмитро. — Адже поруч зі мною дядечко, який готовий звільнити вас, якщо ви віддасте йому ті нещасні папірці з портретами ворожих президентів.

— І хто це?

— Кадуцо, — сказав Дмитро, а оскільки Кадуцо був десь недалеко від нього, то додав шанобливе: — Сан.

Той самий, який виручив нас у Нагано.

— Ти зрозумів?

— Зрозумів.

— Поговориш зі своїми?

— Поговорю.

— Тоді я передзвоню хвилин через двадцять.

* * *

— Хто?

— Тут поруч чоловік двісті японців, які хочуть нас звільнити.

— За гроші?

— Звичайно.

— Не годиться, — сказав один із братів Оверченків. — Ми й самі впораємося.

— Як хочете.

— А якщо серйозно? — запитав у мене Бауер.

— Я серйозно, — відповів я.

Адже ситуація,