Читати книгу - "Бунт моїх колишніх"

class="book">— Не крутися! Вони, нібито випадково повернулися. Забули щось. Зрозуміла?

Я кивнула, проте не відверталась від хлопців. Артем сяяв. Серж, як завжди, залишався незворушним.

— Ну?

— Усе в повному, типу, порядку, — гаряче зашепотів Артем, — показали, поводили по дворі. Навіть до гаража з «Бентлі» впустили. Я там прилади подивився.

— І? — я досі не вірила почутому.

— Що «і»? — передражнив Артем. — Один, типу, з Сержем у альтанці сидів, інший зі мною по території тинявся. Але Серж — молоток. Усе одно зумів підлити мого зілля.

— А машина? — тупо допитувалась я.

— Просто клас, а не машина, — охоче підтримав тему сусід.

— А охоронців лише двоє? — я просто не вірила своїм вухам. Ну не міг Жорик не зреагувати на моє послання!!! Може, зі зв'язком щось не гаразд?

«Щось тут не так. Усе це виглядає жахливо підозріло…»

— Годі. За півгодини смеркне. Почнемо.

— А як же код на валізі? — ніби за останню соломинку, кволо чіплялась я за власну вигадку. — Робін же не з'явився…

— Васько знає, що з замком робити. Він консультувався. Якщо відірвати кришку, прилад від цього не вийде з ладу. Катю, ви б змінили колір майки… Нічого темного накинути зверху нема? Вас же за два квартали видно.

— І кажани, до речі, біле полюбляють, — вирішив вплинути на мене безпрограшними, на його думку, аргументами Васько.

Я нічого не відповіла.

«Бентлі» на місці! Стоїть у гаражі! Георгій що, зовсім з глузду з'їхав? Я ж просила його відігнати авто клієнта в інше місце! Невже так складно було зателефонувати охоронцям і сказати, щоб відігнали?! Стривай! Але ж він міг зумисне залишити авто… Як принаду… Як же я відразу не здогадалася?!»

У думках моментально сплив текст посланого Георгію попередження. Ну звичайно, будь-який профі, коли отримає анонімку такого штибу, накаже своїм людям організувати засідку. Тоді зрозуміло, чому професійні охоронці з такою легкістю дозволили себе одурити.

«Засідка! Засідка! Засідка! Що ж робити тепер? Розповісти Сержу про все? Не повірить. А повірить — так провалю собі всю підготовку до побачення з Робіним. Що тепер буде?!»

Загалом моя участь у викраденні не була потрібна. З самого початку планувалося, що я принесу валізу й піду собі. Але я, звісно, наполягла на своїй присутності (тоді мені здавалося, що єдиний варіант не проґавити Робіна — невідступно ходити за хлопцями), Тепер нам з Артемом належало ховатися в кущах і чекати результатів. Валізу я повинна була віддати Василю…

«Що буде? Що буде? Що буде?» — я ніяк не могла позбутися цієї думки та почати нарешті міркувати, що ж справді слід робити.

— Тимку, — скомандував Сергій, ще раз нагадуючи, хто як повинен діяти. — Мерщій на розвідку. Глянеш, вирубалися вони чи ні. А ми поки тут посидимо. Якщо за п’ятнадцять хвилин не повернешся — значить, усе нормально. Тоді ми з Васьком підемо. А Катерина на розі вулиці стоятиме: раптом що — нас попередить.

Артем зник у темряві, яка швидко огорнула нас.

— Хлопці, — хрипко промовила я, — операції не відбудеться… Тому що, — я навіть приблизно не могла собі уявити наслідків мого зізнання, — тому що…

Дикий вереск гальм перервав моє мурмотіння. Біля кафе, а точніше просто поряд із нашим столиком, хвацько загальмувала «дев'ятка». З неї вискочив Робін.

— Уф, — він стер краплі поту з чола, — здається, встиг. Усе скасовується. Особняк поп-зірки натоптаний міліцією. Мої люди з ментівки повідомили, що в них там засідка.

— Артем! — щоб не закричати на весь голос, мені довелося затулити рота рукою.

— Котько? — Вадим окинув мене безтямним поглядом. — Ти тут звідкіля? Це ти від Метра, так? — голос Робіна звучав недовірливо. Але зараз мені було не до того.

— Потім поясню, — кинула я вже на бігу, — не їдьте без нас, ми зараз.

Я кинулась наздоганяти сусіда. Важкі кроки за спиною і приглушені вигуки не могли зупинити мене.

— Куди! Серж піде! Стій!

Але я не думала зупинятись. Кулею домчала до повороту на вулицю поп-зірки й побачила футболку сусіда, що манячіла звіддаля. Спокійнісінько, щось тихо наспівуючи собі під ніс, він наближався до заповітного дерева біля височенного паркана. Підоспів ззаду Серж і міцно схопив мене за плечі.

— Далі не можна. Побачать — гірше буде. Тимко не дурень — викрутиться. Звичайним грушезбиранням відмажется.

У те, що міліція схвалить спроби колишнього пожежника з чужим посвідченням у кишені обносити чиїсь груші, я категорично не вірила.

— Артеме!!! — щосили закричала я і рвонулася з обіймів Сержа. — Шухер! Біжи назад! Засідка!

Тієї ж миті я знову почула вереск гальм, і Серж безцеремонно закинув мене на заднє сидіння «дев’ятки». Ще за кілька хвилин туди само приземлився захеканий Артем. Авто різко розвернулося, майже на місці, не виїжджаючи з освітленого ліхтарями п'ятачка, і ми рвонули в темінь.

— Погоні нема, — сказав Василь, який сидів за кермом. Він збавив швидкість і виїхав на пожвавлену центральну вулицю. — Дивно?

— Дивно, — погодився Робін. Я не розуміла, що відбувається. — Виходьте, розбігайтеся по одному, — скомандував він, коли Василь зупинився біля перехрестя. — План зв'язку колишній.

Артем і Серж швидко полишили салон.