Читати книгу - "Річки Лондона"

Я знову зателефонував Леслі, але її телефон відразу ввімкнув автовідповідач. Я зателефонував до відділку «Белгравія» і попросив з'єднати мене з «еїрвейвом» Стефанопулос. На випадок, якщо хтось прослуховував цей канал, сержант, як їй належало, наказала мені повертатися додому й чекати на накази, а потім повідомила, що востаннє бачила Сівола та Леслі, коли ті прямували до Королівської Опери. Я сказав їй, що негайно їду додому, і мій голос не зміг би переконати ні саму Стефанопулос, ні гіпотетичного слухача, але на друкованій розшифровці, якщо та потрапить до суду, ця фраза виглядатиме добре.

Затор закінчився, коли ми минули Нью-Оксфорд-Стріт, і я сказав Беверлі їхати по Ендел-Стріт.

— Коли ми туди приїдемо, ти маєш триматися від Леслі якнайдалі, — сказав я.

— Думаєш, я з нею не впораюся?

— Я думаю, що вона може висмоктати всю твою магію, — сказав я.

— Серйозно? — спитала Беверлі.

Я не був у цьому певний, але духи місця на кшталт Беверлі мали отримувати звідкись магію, а для поверненця на кшталт Генрі Пайка це робило їх привабливими жертвами. Можливо, духи місця мають проти цього якийсь природний імунітет, і я дарма переймався, але ризикувати не хотів.

— Серйозно, — сказав я.

— От лайно, — сказала вона. — А я вважала, що ми з нею подруги.

Я хотів був сказати щось втішне, але мало не був задушений паском безпеки, бо Беверлі з'їхала з вулиці з одностороннім рухом біля спортивного центру «Оаза» й повернула на Ендел-Стріт, ніяк не попередивши про це інших учасників дорожнього руху, а може, навіть, не усвідомлюючи їхнього існування.

— Леслі дійсно твоя подруга, — сказав я. — Але Генрі Пайк — ні.

Натовп людей, що раділи п'ятниці, виливався з пабів і кав'ярень на тротуари, і на кілька годин Лондон отримав справжню вуличну культуру, до якої повсякчас закликають ті, хто має вілли в Тоскані. Через звуження дороги та перспективу збити пішохода навіть Беверлі була змушена на мить прибрати ногу з педалі газу.

— Зважай на людей, — сказав я.

— Ха! — сказала Беверлі. — Хто їм винний, що вони водночас ходять і випивають?

Ми жорстко вписалися в закрут Лонг-Ейке, сповільнилися через скупчення випивох навпроти «Кемблз Гед» на розі та прискорилися, їдучи далі по Бау-Стріт. Оскільки біля будівлі Опери не було видно ні поліцейських автомобілів, ні пожежних, ні швидкої допомоги, я вирішив, що ми, можливо, встигли. Беверлі зупинилася на паркувальному місці для інвалідів навпроти Опери.

— Не зупиняй двигун, — сказав я, виходячи. Я, звісно, не сподівався, що зроблю все швидко, просто вирішив, що після таких слів вона сидітиме в машині й не потрапить у халепу. — Якщо хтось із поліції вимагатиме, щоб ти поїхала звідси, назви їм моє ім'я та скажи, що я всередині за офіційною справою.

— Можна подумати, що це допоможе! — сказала Беверлі, але залишилася сидіти в машині, а це було найголовніше.

Я перейшов вулицю до головного входу й штовхнув зроблені зі скла та червоного дерева двері. Після сонячного світла в атріумі було темно та прохолодно; у скляних вітринах біля дверей стояли вдягнуті в костюми минулих вистав манекени. Коли я пройшов крізь другі, внутрішні двері до вестибюля, мені назустріч несподівано рушив потік людей. Я швидко подивився на всі боки, шукаючи, що змусило їх схопитися з місць; попри те, що їхній рух був швидкий і цілеспрямований, паніки я не бачив. А потім я втелепав: настав антракт! Це курці, які йшли назовні, щоб насолодитися сигаретою.

І дійсно, великі групи людей виходили з дверей з надписом «партер» і прямували ліворуч; певно, до туалетів і до барів — саме в такому порядку. Я стояв на місці й дозволяв людям іти повз мене — такого великого чоловіка, як Сівол, помітити має бути легко. Модні тенденції мене не вразили: усі були вдягнені дорого, але здебільшого то був гарний повсякденний одяг, і лише подекуди в цю нудьгу вносили різноманіття вечірні сукні; я від вищого класу очікував кращого. Коли натовп став менш щільним, я злився з потоком, дозволив йому понести мене ліворуч, повз гардероб, сходами нагору, до головного бара. Табличка казала, що це «Ресторан Балконів», і наскільки мені було видно, його створили, кинувши кілька тонн соснової деревини всередину вікторіанської теплиці з кованого заліза. Спроектований спеціально для того, щоб обслуговувати антрактовий натовп — тисячу вражених громадян, що мчать сюди з метою спробувати залити почуті співи джином з тоніком — цей ресторан мав великі відкриті простори та звичайні м'які меблі. Вкритий білим склепінням з металу та скла, він виглядав так, ніби IKEA була найнята, щоб переустаткувати вокзал Святого Панкраса. Якби паровозик Томас був шведом, його вітальня мала б саме такий вигляд.

Хоча він, напевно, був би тоді менш життєрадісним.

Уздовж усього приміщення йшов балкон заввишки шість метрів, ширини якого вистачало, щоб поставити сервіровані білим льоном і срібними приладами столики зі стільцями. Тут людей було менше; певно, тому, що більшість людей відразу прямували до бара, щоб встигнути залити в себе якомога більше джину, поки знов не заграла музика. Я пішов до найближчих сходів нагору, сподіваючись, що звідти буде кращий вид. На півдорозі я відчув, що настрій натовпу змінюється. Цього разу це була не сенсація, а наче пізно вночі десь далеко гавкає собака.

— Нехай та курва відчепиться! — пролунав десь піді мною пронизливий жіночий голос.

Це було таке саме відчуття напруження, яке я колись відчув на Ніл-Стріт перед тим, як доктор Фремлайн накинувся на велокур'єра. Хтось випустив тацю — по дорогій підлозі заторохкотів метал, розбилися кілька келихів. Поблизу почувся іронічний сміх.